Ярослав Мельник - Маша, або Постфашизм

— Ну... — я не знав, що сказати.

— Адже я бачу його майбутнє. У нього що, талант? Навіть якби й були якісь задатки — це ще ні про що не свідчить. А крім того, в нього їх немає. Він прочитав мені сьогодні уривок зі Шекспіра — монолог Гамлета.

— Ну, і що?

— Це жахливо. Кривляється, просто неприємно дивитися. Думає, що він уже великий актор. Він же ціле життя проживе на других ролях, а потім просто зіп’ється — з горя.

— Чому — зіп’ється? — не зрозумів я.

— Тому що відчує, що його життя загублене, по дурості. І він нам — нам! — не пробачить. Розумієш ти це?

Чесно кажучи, я не дуже розумів. Звичайно, я батько і мав би втрутитись. Але якось страшно було втручатись у долю. Альберт іще не був особистістю, його можна легко зламати, спрямувати в інший бік. Тобто треба було брати на себе відповідальність. Відповідальність за його долю, вибирати за нього.

— Я думаю, — сказала Ельза, — йому краще підходить біо­логія. Адже він завжди хотів бути біологом. Він так любить тварин, рослин. Пам’ятаєш його гербарії? А театр — це просто дурість. Дурість мине — й усе.

Я не наважувався щось сказати.

— Та ти мужчина чи хто?

Ельза швидко збуджувалася.

— Та залиши ти його в спокої, нехай сам вирішує!

Я відсунув тарілку й підвівся.

— Він ще дитина, що він може вирішити?

— Це ти його робиш дитиною. Нехай спробує.

Я вийшов надвір. У кінці двору, за огорожею, гуляли стори. Сильний самець рубав дрова — нам на зиму; дві самки нечленороздільно перегукувалися між собою. Дитинчата повзали в кутку, де було насипано піску. Всі вони були голі, як і годиться тваринам. Одяг — ознака людини. Ніхто ж не одягає свиню чи корову у фрак. На відміну від людей, стори, як і всі тварини, були загартовані, — щоправда, в морози ми все-таки давали їм якийсь свій старий зношений одяг. Окрім того, промисловість випускала для них ­спеціальні теплі комбінезони, що було у всіх сенсах краще. Коштував цей одяг дешево, а його форма мало нагадувала форму одягу для людини. Усе-таки іноді було незручно дивитися, як стор ходить у твоєму одязі: виникала неприємна ілюзія, що він людина.

З порога будинку я спостерігав за самками. З’ясувавши щось між собою, вони розійшлись у різні боки. Молодша, більш струнка, з великими гарними грудьми, присіла біля паркану і рясно мочилася. Вони не мали жодного уявлення про сором. Молодшу звали Машею, ми купили її минулої осені в одного Ельзиного родича. Вона нещодавно народила, і тепер ми доїли її, відлучивши від дитинчати. У нас уже було троє маленьких сторенят, і четверте було зайве. Я відвіз стореня на м’ясокомбінат і за виручені гроші купив Альбертові мопед. Ще залишилось і на африканські соки Ельзі (їй потрібно було їх пити від нирок). Маша дуже сумувала, як і будь-яка мати, була якийсь час дикою, та незабаром, здається, забула.

— Машо, йди сюди!

Я вирішив зайнятися чим-небудь, аби відійти від розмови з Ельзою. Доїльний апарат стояв тут же, під навісом.

Стори, почувши мій голос і побачивши, що я наближаюся, переполошились і збилися докупи. Самець на прізвисько Кривий (у дитинстві він зламав ногу) перестав рубати дрова і злякано втупився в мене.

— На! — я взяв зі столу біля паркану буханець хліба, відламав шматок і кинув йому.

Він спритно спіймав хліб і миттю запхав його до рота. Я віддав йому решту. Кривий багато фізично працював, і його треба було годувати.

— Ну, Машо! — я показав їй трубки доїльного апарата. — Іди сюди!

Маша підійшла несміливим кроком, трясучи повними грудьми.

— Пора доїтися, ну ж бо.

Я просунув крізь огорожу руку з мокрою ганчіркою та обмив їй груди. Потім просунув гумові нагрудники і, притиснувши їх до обох молочних залоз, увімкнув присос. Скляною частиною шланга, переривчастими порціями, потекло молоко. Ми пили його всією родиною, бо воно було особливо багате на вітаміни і білки.

Маша стояла, трохи зігнувшись, спираючись руками на огорожу, і слухала, як апарат видоює з неї рідину. Її очі дивилися кудись у землю. Я не втримався і почухав її за вухом. Маша усміхнулась і подивилася на мене. Мені навіть здалося, що в її погляді промайнула якась думка. Нісенітниця. Мислення сторів лише трохи вище за мавпяче. Вони розуміють тільки накази, та й то не всі. Дресировані стори можуть розуміти окремі прості речення, але не більше десятка.

— Ну, іди! — я погладив її по голові, віднявши від грудей гумові накладки. — На.

Я вийняв з кишені невелику шоколадку.

Вона закричала від радості, схопила шоколадку і побігла в куток, на ходу розриваючи обгортку. Вона була би гарна ззаду, якби не присохлі фекалії, які прилипли до її сідниць і спини. У сторів відсутні особливі поняття про чистоту. Інстинктів чистоти вони не мали, а культура їм, тваринам, була не відома.