Ярослав Мельник - Маша, або Постфашизм

Але хто перерізав теляті горло, хто всаджував ніж свині між ребер, той знає, є у тварини почуття, чи ні. Нижче я подаю фото­графії тварин за мить до умертвіння. Вдивіться в ці очі! Це — свідчення, його ніхто не зможе спростувати. Тварина все розуміє, вона хоче жити. Але цих тварин, яких ви бачите на фото­графіях, вже немає.

Тоді дозвольте запитати: чим тварини відрізняються від нас? Раз вони відчувають і страх, і жах, переживають муки: душевні та фізичні? І чим ми відрізняємося від катів, від нелюдів, від фашистів? Подивіться на фотографію м’ясника, усміхненого до вух, біля розрізаної тварини. Його фартух і його руки — у крові, він тримає печінку та серце тварини, задоволений своєю працею, демонструючи її плоди. А поруч, у мисці, ви бачите кишки та легені тварини. Але ж це жахливо! Час схаменутись! Адже це нічим не відрізняється від людоїдства!»

Я навів цитату з книги автора, який жив 2000 років тому. А ось що пише наш з вами сучасник пан Білл Соловйов:

«Кого з нас цікавить, що відчуває тварина? Жахлива прірва, що розділяє поняття “людина” і “тварина” — суто мовна. Мова — дзеркало нашої свідомості: одночасно вона і формує цю свідомість. Але хто звільнився від смертельних обіймів мови, тому ясно, що насправді не існує ніякої прірви. Фізичні задоволення та невдоволення, радість, страх і навіть надія — все це рівною мірою властиве як “людині”, так і “тварині”. Тоді на якій підставі ми перетворили “тварин”, фактично, в речі? Ми холоднокровно відводимо тварину в кут і перерізаємо їй горло, не слухаючи, як вона кричить у муках (­завжди кричить: але ж ми оглухли!). Чим ми тоді відрізняємося від фашистів, які не звертали уваги на “людські” муки? Яка різниця, хто страждає, хто відчуває біль і жах? Головне, що є той, хто це відчуває.

Та ми вважаємо, що цього когось “нема”. Ми душимося від безцільності життя, нудимося, вбиваючи відведений нам час. Але насправді ми мучимося через інше. Живі джерела — джерела совісті, тонких, високих почуттів (які потім породжують і великі, благородні думки) — пересохли. Ми — нащадки колишніх цивілізацій, що несуть на собі печать гріха наших предків. І цей гріх душить нас сьогодні, не дає жити. Я маю на увазі факти фашистської, нацистської історії, які воліють замовчувати в нашому суспільстві. Культ бездушності, культ нечутливості, огрубіння душі, що співвідноситься з мужністю, — бере початок ще в дохристиянську епоху. У диких войовничих народів бездушність, нечутливість до будь-чиїх страждань було піднесено до рангу чесноти. У стародавніх римлян мистецтво осмислює і тим самим закріплює цю чесноту. А у Ніцше, який все життя воював зі своєю власною надчутливістю (і який, фактично, для себе самого, заради підбадьорення, створив свої опуси), ця чеснота знаходить виправдання у глобальній теорії створення надлюдини. Хоча нацисти були прямими спадкоємцями цієї стародавньої традиції, що йде з глибини часів, — не треба думати, що всі інші люди, які перебувають за межами культу бездушності, в цей час ви демонстрували глибоке співпереживання, єднання зі світом. Зовсім ні. Зараза бездушності тією чи іншою мірою, то спалахуючи, то затухаючи, володіла протягом тисячоліть усім світом. Тільки це була не свідома, не цинічно-відкрита, не ідеологічна, а побутова бездушність. Діти ставали байдужими до батьків; братові був, великою мірою, байдужий брат. Що ж до “тварин”, то тих, хто наважувався заговорити про їхні “страждання” чи “муки”, вважали божевільними. Висміювали.

Зрозуміло відтак, чому фашисти порівняно легко — лише з третьої спроби — створили фашистську цивілізацію. Люди, з яких зро­били свідомих фашистів, що переріз а ли горло іншим людям з тією ж байдужістю, з якою вони перерізали горло теляті, давно вже, впродовж багатьох століть, були фашистами за натурою. Через свою неусвідомлену, проте постійну бездушність. Це не були надчутливі люди, не здатні зарізати свиню чи теля, бо ті кричали від жаху — це не були люди, що перейшли тому на рослинну їжу (до речі, більш корисну для людини). Ні, це були люди, привчили себе “придушувати почуття”, “придушувати совість”, “не звертати уваги на якісь там крики”. І фашистам не треба було зводити свою будівлю на порожньому місці. Досить було тільки дотиснути, добудувати дах.

Наша постфашистська цивілізація називає себе цивілізацією неогуманізму. Але що таке істинний гуманізм, що таке істинна людина і справжня людяність — нехай скаже Бог, якому ми молимося. Кожна мука (а не тільки мука “людини”) — не марна, а досягає його вух. Якщо не ми, то хтось жаліє того, хто страждає, хтось незримо перебуває з ним у його пекельному фізичному болю і в його жаху. Когось сягають ці крики.