Ярослав Мельник - Маша, або Постфашизм

Я повертався з редакційних зборів приголомшений. Усе це було, як сон. Кейль, висока, повна, розмахуючи руками, кричала: «Невже Бог не розумів, що робив, коли розділив “людей” і “тварин”?!» На що хлопець у куртці їй відповідав: «Нічого він не ділив. Він не створював понять “людина” і “тварина”! Це ви придумали, що тільки “людина” відчуває біль, тугу, страх смерті, радість, любить і страждає. Будь-яке життя рівноцінне людському!»

Я не міг цього всього слухати і втік слідом за іншими. Збори перетворювалися на безлад, і невідомо, чим закінчилися. Для мене все це було як грім з неба: я не думав, що у когось ще до сторів є такі почуття, як у мене.

Стори лежали посеред бруду, без сорому, хто де, відпочивали після спекотного та виснажливого дня. Повернувшись, я нічого не сказав Ельзі про збори, а відразу ж пішов до них. Кривий саме мочився, коли я підійшов ближче. Він подивився на мене, але продовжував мочитися, мовчки дивлячись кудись у мене та крізь мене.

Ні, вони таки тварини. Я не знаю, звідки у мене взялись інші почуття. Незважаючи на людську будову тіла, вони тварини. І Кривий, і Бичок, і Маша. Це ж очевидно. Досить поглянути: відсутність мови, понять про чистоту і сором, тваринний страх перед людиною.

— Ей! — крикнув я, і всі стори підскочили, як за командою, трясучись і дивлячись на мене.

— Eй! — і я взявся шмагати батогом у повітрі, спостерігаючи, як вони забиваються в дальній кут. І це люди?

Коли я сидів у залі, мене охоплював жах від думки, що я, як і той хлопець у шкірянці, ставлюся до сторів як до людей, вважаю їх людьми. Я почувався таємним злочинцем, іще одним ненормальним, про котрого ніхто в залі не підо­зрював. Мене жахало, що тільки той хлопець, якого всі вважали божевільним (і я також), може мене зрозуміти. Але ні, я помилявся. Слава Богу, я відрізняюся від того психа — так, психа. Тому що треба зовсім втратити почуття реальності, щоб у брудній тварині, яка тільки те й робить, що їсть і випорожняється, побачити людину.

— Ух, ти ж... — я підійшов до однієї з самок і поплескав її за вухом. Її повні груди були в гною, вона лежала на ­своїх же власних фекаліях.

— Іди сюди.

Я відвів її вбік і, вихопивши з-за спини приготованого ножа, засадив їй під лівий сосок. Вона навіть не встигла злякатись, уражена точно в серце, й упала мертвою. Стори закричали і кинулись у протилежний кут, охоплені жахом. Я засміявся, відчувши дивне полегшення.

— Навіщо ти її зарізав? У нас ще повно м’яса!

Ельза стояла на порозі, коли я вніс обидві шинки, волочачи копита по підлозі.

— Вона майже не давала молока, — сказав я, не знаючи, що відповісти. — Я продам м’ясо, і купимо тобі нову сукню.

Я відчув, що Ельза відступила перед фактом. Іноді вона поступалася, не розуміючи сенсу того, що я робив (часто я й сам його не розумів), і за це я був їй вдячний. У такі хвилини я почувався чоловіком, ставився до себе як до чоловіка: я щось робив, не питаючи її.

Коли я розрізав стору — мені здалося, вона тихо стогнала.

Кров тамувала в мені якесь почуття. Лише тепер я зрозумів, що не випадково (як, напевно, й мій батько) колю та розбираю м’ясо сторів. Мені це було потрібно. Підходити, бачити чужий страх і тремтіння, відчувати свою цілковиту владу, зупиняти процеси життя.

Того вечора я говорив з Машею, посадивши її перед собою в душовій:

— Ти ж не людина? Чуєш, Машо? Ти ж не завдання виконуєш? Я ж тебе можу і зарізати. Чуєш? Машо! Я повинен знати, хто ти.

Вона дивилася на мене довірливо, не розуміючи слів. Зовсім гола, вона не приховувала нічого зі своєї природи.

— Пішла до хліва!

Я стьобнув її, коли вона кинулась утікати, батогом.

Тієї ночі Ельза любила мене — сама, притискаючись до мене, як до незнайомої сили.

— З тобою щось відбувається? — запитала вона мене, що лежав на ній майже без почуттів, нещасного. — Я ж бачу.

— Я...

Що я міг сказати їй? Як міг висловити той хаос, який дедалі більше заволодівав моїм розумом і моїми почуттями, несучи мене далеко від себе, невідомо до чого?

— Не плач, дурненький.

І я судомно, ненавидячи себе і її, звільнився, як у безо­дню.

Через кілька днів мені зателефонували і повідомили, що на Вищій Нараді Рейха було розглянуто питання про головного редактора нашої газети. Його замінив Керрол. З газети без пояснень було знято рубрику «Політичне життя». Я не знав, як реагувати. Як і багато інших, я був за свободу слова, проте я також відчув на собі, який хаос в мозку і в душі може викликати купка фанатичних людей, здатних вкласти в голову поняття, з якими просто неможливо жити. У країні коїлося щось недобре. Тільки тепер я зрозумів, що, занурившись у фермерське життя, був відірваний від подій.