Ярослав Мельник - Маша, або Постфашизм

Кажуть, що фашисти створили свого Бога: Бога, який дозволяв убивство та насильство над людьми, котрих не вважали “своїми”, “нашими”, і забороняв подібне щодо “своїх”. Та годі! Хіба цей Бог відрізняється чим-небудь від іудейського, який кричить з небес іти винищувати “ворогів народу” (іудейського)? Хіба так вже відрізняється від нього християнський Бог, що чує крик будь-якої людини, але глухий до криків інших істот, яких мучать? Хіба не цьому Богові молилися лицеміри гуманістичної епохи, стоячи в церкві на колінах і просячи прощення за нелюбов до ближнього. Тоді як в їхніх шлунках лежали шматки м’яса нещасних, знедолених істот, убитих їхніми власними руками, або — яка різниця — руками інших? Хіба цей Бог, оглухлий на одне вухо, чимось істотно відрізняється від фашистського Бога, від нашого з вами Бога?

Ми не атеїсти, наша партія відкрито заявляє про свою опору на віру. Але ми не визнаємо за Бога напівглухих ідолів. Бог — це те, що чує будь-яке страждання. Бог, для якого існують поняття “мій народ — не мій народ”, “вища раса — нижча раса”, “надлюдина — людина”, “людина — недолюдина”, “людина — тварина”, — який же це Бог? Хіба Бог може бути рабом мови? Це придуманий для виправдання егоїстичного, безсоромного та безсовісного існування ідол. Це “вигідний” Бог. “Наш” Бог. “Приватизований” Бог.

Але такого Бога, що належить комусь на землі, не буває. Такі боги — проста вигадка хитрунів.

Ми свято віримо, що істинний Бог чує всі страждання, і кожного, хто ці страждання породжує, він судить: значить, межі людської совісті нескінченно розширюються. І він стоїть поза мовою з її жахливими поняттями. Не він глухий, а ми глухі — до його голосу. Вдивіться в очі стора, якого вбивають, вслухайтеся в його плач і в його крики, і ви почуєте, як говорить у вас цей голос. Але ви, за іудейсько-римсько-­фашистською звичкою, придушуєте його, кажучи: “Але ж мені якось треба жити і виживати”. І дорізаєте волаючу істоту».

Тут я обриваю цитату з книги Б. Соловйова. Прошу пробачити за її довжину, але хотілося б, щоби читачі відчули генетичний зв’язок між обома цитованими книгами. Нагадаю, що книга президента Партії консервативних гуманістів (ПКГ) називається «Ми поїдаємо собі подібних».

Відразу ж зазначу, що я не в усьому згоден з шановним паном Соловйовим, особливо щодо його критики іудейства та порівняння його з фашизмом. Хоча іудейський Бог з його «подвійною мораллю» («свої» і «не свої»), що благословляє вбивства «не своїх», і справді іноді разюче нагадує фашистського Бога, все-таки згадаймо, що християнство з його пафосом співчуття до будь-якої людини виросло саме з іудейства. У ньому вже закладено витоки загальнолюдських почуттів, загальнолюдських ідей. Сам пафос «одноморальності», який надихає пана Б. Соловйова, — виходить з християнства, яке, в свою чергу, походить з іудаїзму. Принаймні у християнстві цей древній пафос набув сильного — всесвітнього — звучання.

Щоправда, пан Б. Соловйов і християнство звинувачує в «подвійній моралі», просуваючи проблему вглиб і виходячи за межі розмови про людину. В принципі, визнаючи одноморальність християнства щодо людини (якщо, звичайно, відмежуватися від жахливих збочень християнства — йдеться про інквізицію та лицарів-­убивць з християнських орденів), автор заявляє про «подвійну мораль» і, отже, про лицемірство християнства стосовно страждаючих істот, які мають назву «тварини». Він звинувачує християн­ство (не «побутове», недосконале, а «ідеологічно чисте», ­справжнє) в тому, що воно не поширює пафосу своєї людяності на всіх замучених і закатованих істот. Що воно мовчки дозволяє здійснювати вбивства і поїдати собі подібних. І в цьому він вбачає родовий зв’язок християнства з іудаїзмом і фашизмом (аж до його новітніх, що з’явилися в третьому тисячолітті, форм).

Філософу (а пан Б. Соловйов — дипломований філософ) не бракує логіки. Генний зв’язок християнства з фашизмом не був таким помітним, коли тварини не мали настільки разючої схожості з людьми (хоча схожість завжди існувала). Але тепер, коли ми маємо сторів, та давня терпимість християнства до вбивства тварин (знову ж таки не говоримо про його терпимість до вбивств людей, вважаючи це збоченням християнства) — вона дивним чином виправдовує «жахливий», як вважає пан Б. Соловйов, результат фашистського експерименту. Християнство не будило сумління людини в цьому напрямку, а, навпаки, тисячоліттями присипляло совість, привчаючи людину до думки, що можна бути людиною, не по-людськи ставлячись до живого, що можна не звертати уваги на чиїсь там фізичні та душевні стани. На чиїсь стогони, крики, вирячені від жаху очі.