Ярослав Мельник - Маша, або Постфашизм

Я розумію, про що готовий запитати мене пан Б. Соловйов: «Отже, нехай людина буде тигром? Звіром?»

Ось ми й підійшли до найголовнішого. В історії людства були мільйони мислителів. Але всі вони, незважаючи на несхожість один на одного, належали до одного з двох таборів. Або це був табір «ідеалістів», або табір «реалістів». Ті, які виходили з ідеалу, не зважали на дійсність, ігноруючи тілесність людини. Ті, які виходили з реальності, визнавали тілесність людини як незаперечний факт, з яким не можна не рахуватися.

До першого табору належать як Христос, як борці за «неексплуатацію людини людиною», так і вегетаріанці, борці за «непоїдання живих істот». Сюди ж належать, до речі, й більш радикальні гуманісти — борці за «непоїдання рослин», про яких ми знаємо менше, бо це була секта (вона існувала недовго, в ХХV столітті), що стверджувала, нібито рослини теж мають почуття, «душу» (хай і примітивну). Неважко здогадатися, чому ідеї секти не набули широкого розповсюдження. Через цілковитий ідеалізм. Якщо зважити на те, що члени секти були, звичайно ж, іще й вегетаріанцями, то чи можемо ми дивуватися, що всі вони повмирали незабаром голодною смертю? «Щоби залишитися людьми»!

Тож ось він, наочний приклад ідеального шляху. Ідеал, доведений до кінця, є несумісним із життям. Якщо розвинути в собі всі «людські», «вищі», почуття (члени згаданої секти жорстоко страждали, поїдаючи «життя рослин»), то не можна жити. Чи не тому Христос не довів до кінця людського ідеалу, зосередившись на пробудженні «вищих» почуттів тільки щодо людини? Та й цього цілком вистачило, щоби поставити під сумнів фізичне існування людини, не кажучи вже про розвиток її духу, культури. Христос особливо й не приховував, що пропагована ним «любов до ближнього» призведе — не може не призвести — до скасування експлуатації ближнього. А в такому разі хто ж буде працювати на людину? Як вона виживе, а, основне, як виживе в перевтомленому і напівголодному тілі її дух? Чи не звідси — «Блаженні вбогі духом» та ідея «винагороди в потойбічному житті»? Ідея апокаліпсису, швидкого кінця історії та людства? Не випадково з приходом Христа прийшло відчуття, що «життя закінчилось», усі (християни) почали «любити один одного», бо «ось-ось кінець». Це — логічно. Якщо завтра всім помирати, якщо завтра кінець світу, то можна не тільки ставитись один до одного як до брата, але можна також не їсти ні тварин, ні рослин — взагалі нічого не їсти. Можна здійснити остаточний «ідеал людини». Якщо завтра кінець світу, то його можна зустріти і з голодним шлунком.

Усе це добре, та після пришестя Христа минуло... чотири тисячі років. А де кінець? Кінця щось не видно. Світ продовжує існувати. І продовжує існувати завдяки своїм законам, які тримали його й раніше, до Христа. І невипадково померлі голодною смертю члени згаданої секти проповідували швидкий кінець світу. Тому й так «легко» померли, відмовившись «експлуатувати» та «їсти» живе, що, як і за часів Христа, чекали «кінця світу» «з четверга на п’ятницю». Для здійснення ідеалу людини обов’язково потрібна апокаліптичність. Якби вона охопила раптом усіх без винятку людей (збоку це виглядало би як хвиля фанатизму), все людство просто, як ті члени секти, вимерло б упродовж місяця, «люблячи і голодуючи». Ідеал всіх ідеалістів був би досягнутий. Питання фізичного (тлінного! — ось звідки це у Христа) існування, не кажучи вже про культурне (яка ще культура, якщо завтра кінець світу?), відійшли би на задній план, в розряд несуттєвих.

Поява на землі «людини в повному розумінні цього слова» (тобто істоти, яка володіє всім набором власне людських почуттів) була б одночасно й кінцем цієї людини. Ідеал кладе кінець фізичному, тілесному існуванню (звідси Христова «ворожість» щодо життя, тіла). Поява людини (а не «напівзвіра», як його, в принципі, правильно іменує пан Б. Соловйов) можлива не як тривалість, а тільки як спалах. Спалах наднової зірки — ось що таке людина. І потім — небуття.

Що ж у такому разі являє собою людина не як істота «закінчена, що померла», а як істота «яка триває», яка живе — запитаємо ми в пана Б. Соловйова? Як істота, яка триває, яка жива — людина є незакінчена істота (і тому вона ще дихає!). Ідеал для неї існує лише для того, щоби тягнутись угору, не скотитися зовсім до почуттів і відчуттів тварини. Все людське в людині, звичайно ж, від ідеалу. Але занадто сильне світло ідеалу пробуджує в людині занадто багато людських почуттів, які аж ніяк не узгоджуються з потребами життя. І не тільки з потребами тіла, але і з потребами того людського духу, який співвідносять зі створеною — і що твориться — на Землі культурою. За сильного світіння ідеалу людина (як істота, яка триває) гине фізично та культурно. Великий письменник ХIХ століття Лев Толстой може тут служити живим прикладом: хоча його почуття визначалися всього лише недосконалим християнським ідеалом (що майже не враховує тварин і рослин), жаху перед тим фактом, що на нього працювали інші люди, Л. Толстому вистачило, щоби поставити собі за мету відмову від сімейної власності, від своєї великої творчості, щоби піти, фактично, жебракувати «у світ». Якби цей ідеал засяяв Л. Толстому раніше, в його юності, ми не мали би ні геніального письменника, ні взагалі людини культури. А мали б, у кращому випадку, ченця чи просто жебрака, а в гіршому — не мали б і цього (бо припинення фізичного існування жебрака набагато більш імовірне, ніж припинення життя графа).