Ярослав Мельник - Маша, або Постфашизм

З.-К. Чак. Так.

Г. Р. Чому ж ви тоді зволікаєте?

З.-К. Чак.Запровадити апарат насильства — це крок, який має величезне значення. Апарат насильства не запроваджують для конкретного випадку. Або насильства над людською думкою та волею немає ніде, або воно скрізь. Середини не буває. Ми повинні зробити замах на священне — на людську свободу, яку наша Конституція цінує понад усе.

Г. Р.А тим часом, поки ви збираєтеся з духом, «Пошук істини», який виходить, фактично, незаконно, пише, що «багато маленьких сторів, поміщених в людське середовище, починають говорити, як люди, протягом року». Ви розумієте, як діє на людей ця брехня?

З.-К. Чак.Усе, що я можу сказати, — це те, що у Вищій Контроль­ній Раді Рейха йде підготовка рішення.

Г. Р. Гаразд, будемо чекати. Щиро дякуємо вам за згоду дати інтерв’ю нашій газеті.

Сам не знаю, чому я піддався на умовляння Дубова і пере­йшов до нього. Я добре розумів, що цим рішенням вношу в своє життя якийсь неспокій, непевність. Відтепер я не міг знати точно, що мене чекає завтра. Я вплутався в якусь темну справу, в якій сам мало тямив. Чому? Навіщо мені це потрібно?

На тій зустрічі стора, що прийшла з Дорманом, викрикнула наприкінці розмови повноцінну людську фразу: «Я більше не можу!» — яка всіх потрясла. Стор говорить! Однак подію цю, висвітлену в першому номері «Пошуку істини», було спростовано «Голосом Рейха», який зайняв безпрограшну позицію: з Дорманом прийшла, мовляв, не стора, а людина. «Голос Рейха» звинувачував як ПКГ, так і «групу тридцяти» «в небезпечних містифікаціях», закликав «до наведення порядку на планеті». Відчувалася рука Керрола.

Може, і справді Дорман привів людину? Може, вони нас усіх дурять? А якщо ні? Якщо стори — люди?

Минуло місяців зо два, відколи я почав працювати «на Дубова» (його обрали головним). Я їздив по фермах і збирав матеріал про сторів, про їхнє життя, звички, поведінку. Ельза злилася, тому що сусіди почали дивитися на мене скоса, не розуміючи мого інтересу «до худоби».

— Ну чим ти займаєшся? — сказала вона мені якось. — Порпаєшся в душі худобини? Ти з глузду з’їхав?

— Але вони теж відчувають.

— Опиши ще, що відчувають собаки і гуси. Ти ж не бачиш, який ти смішний!

— Чому ж смішний? — захищався я. — Ця, як ти кажеш, худобина, схожа як дві краплі води на нас з тобою.

— Ну так давай поміняємося з ними місцями! Нехай Ма­ша з тобою спить, а мене ти у хліві будеш доїти, як корову!

Іноді вона бувала жахливо груба.

— Що ти мелеш! — розізлився я, не перестаючи дивуватися поворотам її жіночої логіки.

Укотре я вийшов, грюкнувши дверима. Ці стори мене дістали. Скільки років я жив собі, не ламаючи голови, — так все життя прожили мій батько, мій дід, мій прадід, люди побожні, які молилися, каялися перед Богом у тому, що сказали погане слово дружині, але ніколи і думки не допускали, що ще хоча б у чомусь грішні. Чому ж я не можу так жити, зі щасливим відчуттям власної святості, навіщо в мене ввійшла ця жахлива підозра щодо сторів, від якої все холоне в душі? У такі хвилини я сам ненавидів тих, хто — не питаючи мене — посіяв у мені цю підозру, від якої тепер неможливо було звільнитись.

У хліві світилось, і я здивувався, бо, йдучи спати (а ми з Ельзою затіяли суперечку в ліжку вже після півночі), ніби вимикав світло. Відчинити двері я не встиг — почув якісь дивні звуки всередині. Я заглянув у щілину й остовпів: Ма­ша знову стояла рачки, головою до підлоги, а якийсь не знайомий мені стор швидко, стогнучи, напівстоячи злягався з нею ззаду. Я бачив, як бились об її стегна невеликі відвис­лі насінники. Чорт, що ж це таке? Я різко відчинив двері — і тут мене звалили з ніг, пробігли по мені, і — боляче вдарившись спиною об корито — я встигнув лише побачити вузький голий зад, що промайнув над парканом.

— Хто це був? — запитав я Машу, важко підводячись. — Ти, шльондро!

Я копнув її, що продовжувала стояти рачки, в її обліплену випорожненнями голу дупу. Копнув несильно. Справжньої злості я в собі не знайшов.

— Послухай, — сказав я, силою посадивши її, тремтячу, біля стіни. — Навіщо ти це робиш? Ти повинна мені народити породистого стора, розумієш?

Вона підвела голову і подивилася на мене поглядом, спов­неним такої туги, що я вкотре здригнувся.

— Ну, що з тобою, га?

Варто було їй вловити цей мій тон, як вона кинулася мені на шию, вкотре обійнявши мене, як людина.

— Я не буду тебе бити, не буду, — шепотів я, сам раптом ні з того ні з сього заплакавши від її сліз. — Ніколи не буду.