Милан Кундера - Жарт

Коли я заявив дирекції факультету, що йду з посади й не прошу перевести мене на наукову роботу, а навпаки, хочу знайти своє місце поміж народом, бажано фахівцем у якомусь державному господарстві, мої колеги-партійці, і друзі, і недоброзичливці, витлумачили той крок не згідно з моєю вірою, а на свій лад: як вияв унікальної здатності до самокритики. Оцінивши це, вони допомогли мені знайти місце у держгоспі в Західній Чехії, де був непоганий директор і красиві краєвиди. Задля підтримки мені видали похвальну характеристику.

Моє нове становище переповнило мене неймовірною радістю. Я наче знову народився на світ. Те державне господарство створили в покинутому селі біля самого кордону, яке лиш наполовину заселилося після того, як звідти після війни депортували німців. Довкруги височіли пагорби, здебільшого безлісні, вкриті пасовиськами. Поміж тими пагорбами були розкидані сільські хати. Долинами повзли тумани, що, ніби рухома завіса, ставали поміж мною й населеною місцевістю, тож здавалося, ніби це світ на п’ятий день творіння, коли Бог іще сумнівався, чи віддати його людям.

Та й люди здавалися тут стійкішими. Вони були віч-на-віч з природою, з безкраїми луками, зі стадами корів і отарами овець. Мені легко дихалося у їхньому товаристві. Незабаром мені спало на думку, як ліпше використати ці горбисті трав’яні луки: угноєння, різні способи сінажу, дослідне поле лікарських рослин, теплиці. Директор був дуже вдячний мені за ті ініціативи, а я вдячний був йому за те, що він давав мені змогу заробляти на шмат хліба корисною працею.

Був 1951 рік. Вересень видався прохолодний, та в середині жовтня раптом потеплішало, й осінь трималася погідна мало не до кінця місяця. Копиці сіна, що сохли на луках, поширювали навколо духмяні пахощі. У траві проблискували тендітні стебельця осінчака. О тій порі у довколишніх хуторах пішли чутки про молоду волоцюжку.

Шибеники з сусіднього села вешталися викошеними луками. Гасали там, галасували на всю горлянку, аж помітили, як із копиці вилізла дівчина, розпатлана, з билинками сіна в косах, ніхто її досі тут і в очі не бачив. Перелякано роззирнулася навсібіч і дременула до лісу. Поки хлопчаки здогадалися побігти за нею, вона вже щезла з очей.

Тут дещо згадала і селянка, що мешкала неподалік: якось поралася вона в господі, аж десь узялася дівчина років двадцяти, в пошарпаному пальтечку, і, похнюпившись, попросила в неї шмат хліба. «Куди ж це ти прямуєш?» — запитала молодиця. Дівчина відказала, що шлях її ще далекий. «І ти оце пішки йдеш?» — «Я загубила гроші, які в мене ще були», — відказала та. Молодиця більш не розпитувала її, налила молока і дала скибку хліба.

Потім дещо розповів і наш пастух: якось на горбку біля пенька він поклав свій хліб з маслом і бідончик із молоком. Сам пішов до стада, а як повернувся, то побачив, що хліб уже десь щез разом із бідончиком.

Дітлахи відразу ж підхопили ті новини, щедро збагативши їх вигаданими розповідями. Досить було, щоб десь пропала якась річ, і це відразу ж починали вважати доказом існування незнайомки.

Вода на початку вересня була вже холодна, та вони присягалися, що бачили, як у ставку неподалік від села купалася та дівчина. А то якось чули, що десь далеко хтось співає ніжним дівочим голосом. Дорослі казали, що то в хатині на пагорбі ввімкнули радіо, та дітлахи знали, що то була вона, лісова дівчина, яка простувала пагорбами, коси її були розпущені, й вона співала.

Якось увечері вони розпалили в полі багаття з хмизу, а потім укинули в гарячий жар картоплю. Глянули на узлісся, аж якась дівчинка крикнула, що бачить, як хтось дивиться на них із пітьми. Почувши те, один хлопчик ухопив грудку і пожбурив її в тому напрямку, який показало те дівча. Цікаво, що ніхто не скрикнув у темряві, але сталося інше. Усі дітлахи накинулися на хлопчика, який пожбурив грудку, і мало не повалили його додолу.

Авжеж, саме так: історія про молоду волоцюжку не збудила звичної дитячої жорстокості, хоч із тією дівчиною пов’язували дрібні крадіжки. Від самого початку вона викликала приховані симпатії. Може, людські серця зворушила невинна дріб’язковість тих крадіжок? Чи її молодий вік? А може, її оберігала опіка янгола?

Так воно було чи ні, але та грудка розбудила в дитячих серцях любов до безпритульної дівчини. Покинувши згасаюче багаття, вони лишили біля нього купку печеної картоплі, нагорнули на неї приску, щоб не вичахла, і встромили у неї галузку. Вигадали навіть ім’я для тієї дівчини. На аркуші з учнівського зошита вони написали великими літерами: «МАНДРУСЮ, ЦЕ ТОБІ!». Поклали його біля картоплі й притиснули грудкою. Потім відійшли і поховалися у кущах, щоб простежити, як із лісу, скрадаючись, вислизне боязкий силует. Сутінки поволі згущувалися, настала ніч, але ніхто так і не з’явився. Дітлахи урешті повилазили зі своєї схованки і попрямували додому. Та наступного дня, насилу продерши очі, всі вистрибом подалися у поле. Картопля зникла, не було і того аркуша, і галузки.