Милан Кундера - Жарт

Нестача робочих рук завжди завдавала директорові значних труднощів. Тим-то він охоче погодився на пропозицію національного комітету. Після чого сказав мені, що я можу отримати людину для роботи в теплицях, яку я давно випрошував. І того самого дня голова національного комітету привів мені Люцію.

Добре пам’ятаю той день. Був уже кінець листопада, і після кількох сонячних тижнів осінь нарешті показала своє вітряне, дощовите обличчя. Висіла імла. Похнюпившись, із байдужим поглядом, Люція стояла біля голови, на ній було стареньке брунатне пальтечко, в руці валізка. Тримаючи той блакитний бідончик для молока, голова врочисто сказав: «Хоч ти і чинила недобре, ми прощаємо тобі й виявляємо тобі довіру. Тебе могли відправити до Острави, але ми залишаємо тебе тут. Робітничому класові скрізь потрібні чесні люди. Постарайся не розчарувати нас!».

Він поніс бідончик до себе у кабінет, щоб потім віддати його пастухові, а я попровадив Люцію до теплиці, познайомив з іще двома нашими працівницями і показав, що треба робити.

У моїх спогадах Люція затуляє все, чим я тоді жив. У її тіні, проте досить-таки чітко, вимальовується постать голови національного комітету. Коли ви були в мене учора, Людвіку, коли сиділи у цьому фотелі, я не хотів образити вас. Тепер, коли ви знову зі мною в тому вигляді, який найбільше звичний для мене, коли ви постали як образ, як тінь, я скажу вам: той старий наймит, який хотів побудувати рай для своїх убогих односельців, цей чесний чолов’яга, що з таким наївним завзяттям пишними словесами виголошував прощення, казав про довіру, про робітничий клас, був набагато ближчий моєму серцю і моєму мисленню, ніж ви, хоч він ніколи не був прихильний до мене.

Колись ви казали, ніби соціалізм виріс на ґрунті європейського раціоналізму і скептицизму, поза релігією й обернений проти релігії, й що по-іншому його не можна тлумачити. Та невже ви і досі серйозно вважаєте, що неможливо побудувати соціалізм, якщо не вірити у первинність матерії? Невже ви і справді упевнені в тому, що люди, які вірять у Бога, не можуть націоналізовувати заводи?

Я цілком певен, що та лінія духу, яка бере початок від Христового Благовістя, цілком природно стремить до соціальної рівності й соціалізму. І коли я згадую найзапекліших комуністів першого соціалістичного періоду моєї країни, як, наприклад, отой голова, що віддав мені Люцію, ті люди видаються мені ближчими до релігійних фанатиків, ніж до скептиків-вольтер’янців.

Революційна доба після 1948 року небагато спільного мала зі скептицизмом і раціоналізмом. То була пора великої колективної віри. Людина, що, сповідуючи її, ішла в ногу з часом, була переповнена палким духом братерства, який притаманний релігії: вона зрікалася свого «я», своїх інтересів, свого приватного життя задля чогось вищого, надособистого. Звісно, марксистські тези мають світське походження, та сенс, який за ними визнавали, був близький до Євангелії й біблійних заповідей. Вони утворювали сукупність недоторканних, а отже, користуючись нашою термінологією, святих ідей.

Та минуща чи радше вже минула епоха мала в собі за духом щось від великих релігій. Шкода, що не змогла вона сягнути самісінького краю свого релігійного самопізнання! Від релігії запозичила вона манери і почуття, однак всередині залишалася порожня й безбожна. Та я завжди вірив, що Господь таки змилується, що дасть себе пізнати, що врешті освятить цю велику світську віру. Марно я чекав цього.

Ця епоха врешті зрадила свою релігійність і заплатила данину спадщині раціоналізму, на яку вона покликалася лише тому, що не розуміла саму себе. Раціоналістичний скептицизм цілі століття нівечить християнство. Нівечить, але так і не знівечить. А комуністичну теорію, що є його творінням, знівечив за кілька десятиліть. Вас, Людвіку, він теж знівечив. І ви це добре знаєте.

Коли людям щастить утекти в казку, вони можуть почуватися там шляхетними, сповненими співчуття й поезії. У повсякденному житті вони, на жаль, украй обережні, недовірливі й підозріливі. Отак вони поводилися й з Люцією. Коли вона вийшла із царства дитячих казок і стала справжньою молодою дівчиною, що жила клопотами і побутом інших робітниць держгоспу, вона стала заразом об’єктом цікавості, не позбавленої тієї злої неприязні, яку почувають люди до янголів, яких скинули з небес, і до фей, котрих вигнали з казки.

Звичне мовчання не стало в пригоді Люції. З Острави до державного господарства через місяць надійшла її особова справа. З тих паперів ми дізналися, що спочатку вона була ученицею перукаря в Хебі. За порушення моральних норм її на рік запроторили до виправного дому, після того вона подалася до Острави. На роботі на неї не було нарікань. У гуртожитку вона поводилася зразково. Перед зникненням вона вчинила дуже незвичайне правопорушення: її зловили за крадіжкою квітів на цвинтарі.