Милан Кундера - Жарт

А потім я глянув на Ярослава, щоб побачити, чи тільки мене самого охопив цей захват, і помітив (лампа, що висіла на гілляці липи, осявала його обличчя), що він блідий, мов стіна; граючи на скрипці, він уже не співав, губи його були міцно стулені; його несміливі очі були ще дужче налякані; він уже хибив із нотами; рука, що тримала смичок, весь час ковзала вниз. Потім він перестав грати і впав на стілець; я присів коло нього на одне коліно і запитав: «Що з тобою?». Чолом його котився піт, він конвульсивно стискав ліве плече. «Болить, болить дуже», — сказав він. Решта учасників оркестру не помітила, що Ярославові недобре, і поринула у музичний транс без першої скрипки і кларнета; користуючись тим, що вони замовкли, цимбаліст знай вигравав на своєму інструменті в супроводі тільки другої скрипки і контрабаса. Я підійшов до другої скрипки (Ярослав представив його як лікаря) і погукав його до мого друга. Тепер лунали тільки цимбали і бас, а скрипаль узяв Ярослава за ліве зап’ястя; він довго, дуже довго тримав його в руці, потім підвів йому повіки й заглянув у вічі; потім помацав мокре чоло. «Серце?» — запитав він. «Рука і серце», — відказав Ярослав, він був аж зелений на лиці. Стривожившись і собі, контрабасист прихилив свій інструмент до липи й підійшов до нас, тож тепер звучали тільки цимбали, бо цимбаліст ні про що не підозрював і грав собі, щасливий, що може грати соло. «Зателефоную до лікарні», — сказав скрипаль. Я перепинив його. «Що з ним?» — «Нитковий пульс. Холодний піт. Інфаркт, звісно». — «А нехай йому!» — вигукнув я. «Не переймайся, обійдеться», — утішив він мене і швидко пішов до ресторану. Люди, поміж якими він пропихався, були занадто п’яні й не помітили, що оркестр уже замовк; вони переймалися тільки собою, своїм пивом, балачками і сварками, які вже призвели до того, що у протилежному кінці саду зав’язалася бійка.

Урешті замовкли й цимбали, і ми обступили Ярослава, який дивився на мене і казав, що все це сталося, бо ми лишилися тут, а він не хотів тут залишатися, хотів, щоб ми подалися в поля, тим паче що я прийшов, повернувся, і так гарно було б грати під зоряним небом. «Не розмовляй, — сказав я, — тобі потрібен спокій», — і подумав собі, що, звісно, він йому обійдеться, цей інфаркт, як і казав другий скрипаль, але життя геть зміниться, то буде життя без пристрасної самовіддачі, без завзятої гри в оркестрі, то буде другий тайм, другий тайм після поразки, і тоді мені спало на думку, що доля часто завершується до смерті, що кінець не збігається зі смертною годиною і що Ярославова доля сягнула краю. Мене охопив страшенний жаль, я погладив його безволосе тім’я, його довгі сумні пасма, якими він намагався прикрити лисину, і з жахом виснував, що ця мандрівка до рідного міста, де я хотів підкосити ненависного мені Земанека, урешті закінчується тим, що я несу на руках мого підкошеного друга (авжеж, цієї миті я бачив, як тримаю його на руках, як несу його, великого і тяжкого, наче свою темну провину, бачив, як несу його крізь натовп і плачу).

Хвилин із десять стояли ми довкола нього, аж нагодився другий скрипаль і махнув нам; ми допомогли Ярославові звестися на ноги і, підтримуючи його попід пахви, помалу попровадили крізь юрму п’яних парубків до тротуару, де вже чекало із запаленими фарами авто швидкої допомоги.

Закінчено 5 грудня 1965 року

Євангелія від Луки, 9:62. Переклад Івана Хоменка. — Тут і далі прим. пер.

Євангелія від Матея, 6:34. Переклад Івана Хоменка.

Євангелія від Матея, 8:22. Переклад Івана Хоменка.

Буття, 2:24. Переклад Івана Хоменка.

Євангелія від Матея, 9:12. Переклад Івана Хоменка.

Там же, 9:13.