Милан Кундера - Жарт

Моя певність збентежила її. Та незабаром вона опанувала себе і вирішила порятуватися, нападаючи на мене. Цікава була ця атака. Цікава, бо супротивники не стояли одне до одного лицем. Вона так і лишилася стояти спиною до мене, нахилившись над юшкою з локшиною, що кипіла на плиті. Голос її був спокійний. Майже байдужий. Наче тільки моє нерозуміння змусило її тепер озвучити давню й банальну очевидність. Що ж, якщо я хочу почути, то нехай. Від самого початку Владимир не хотів бути королем. І вона нітрохи не дивувалася з того. Колись хлопцям нікого не треба було, щоб улаштувати «їзду». Тепер нею опікується сила-силенна установ, навіть місцевий партком. Сьогодні люди вже не можуть нічого робити самі, якщо їм захочеться. Усім керують згори. Раніше хлопці самі обирали короля. Тепер згори їм порекомендували Владимира, щоб зробити приємність його батькові, і всі мусили послухатися. Владимирові було соромно бути чиєюсь креатурою. Бо таких ніхто не любить.

«Ти хочеш сказати, що Владимир соромиться мене?» — «Він не хоче бути чиїмсь ставлеником», — повторила Власта. «Тим-то він і дружить із Коутецькими? З цими дурнями? З цими обмеженими буржуями?» — запитав я. «Авжеж, тим-то! — відказала Власта. — Через свого діда Мілош не має права навчатися. Тільки тому, що старий мав підприємство. А для нашого Владимира всі двері відчинені. І з тієї причини, що ти його батько. А дитині це не подобається. Ти бодай розумієш це?»

Байдужісінько, день за днем спостерігали вони за мною, чекаючи «їзди». Дивилися, як не дає мені спокою нетерплячка, як я радію. Спокійно спостерігали за мною, спокійнісінько мене обдурили. «Нащо було вам обманювати мене?» — запитав я.

Власта мішала ту локшину і казала, що зі мною нелегко. Я живу у своєму світі. Я мрійник. Не гніваються вони на мене за мої ідеали, але Владимир інший. Мої пісеньки для нього чужі. Не тішать вони його. Для нього це старе як світ.

Владимир людина нової доби. Він успадкував це від її батька. Той любив усе передове. В їхній громаді він перший купив трактор, ще до війни. Потім у нього все конфіскували. А їхні поля, що належать зараз кооперативові, вже так не родять.

«Та на дідька мені ваші поля! Я хочу знати, куди подався Владимир. Ага, на мотоперегони у Брно. Браво!»

Вона і далі стояла спиною до мене, мішала локшину і знай товкла своє. Владимир як його дідусь. І підборіддя його, й очі. А та «їзда Королів» для нього бозна-що. Авжеж, якщо я хочу знати, то на мотоперегони. Чом би й ні. Мотоцикли його цікавлять більше, ніж кобили у стрічках. Еге ж. Владимир сучасний хлопець.

Мотоцикли, гітари, мотоцикли, гітари. Чужий дурнуватий світ. Я запитав: «А скажи мені, що таке сучасна людина?».

Стоячи спиною до мене і мішаючи локшину, вона відказала, що наш дім їй не пощастило бодай трохи по-сучасному впорядкувати. Як, мовляв, нарікав я на той модерний торшер! І на ту модну люстру, вона так мені не подобалася! Наче не видно було, який він красивий, отой торшер! Усі люди такі торшери купують.

«Замовкни», — сказав я. Але її неможливо було зупинити. Вона сказилася не на жарт. Стояла спиною до мене. Маленькою, злою, худою спиною. Мабуть, це найдужче розлютило мене. Ота спина. Спина, де немає очей. Дурнувата, самовпевнена спина. Спина, з якою не домовишся. Я вирішив, що змушу її замовкнути. Оберну її лицем до мене. Але надто велику відразу викликала вона в мене. Я не хотів її торкатися. Нічого, по-іншому зроблю. Я відчинив буфет і взяв тарілку. Гахнув нею об долівку. Вона відразу ж замовкла. Але не обернулася. Ще одна тарілка, ще. Вона так само стояла спиною до мене. Зіщулилася вся. На тій спині я читав її страх. Авжеж, страшно їй було, але вона була вперта і не хотіла здаватися. Перестала мішати локшину і, не рухаючись, тримала в руці дерев’яну ложку. Наче хотіла її порятувати. Я ненавидів її, а вона ненавиділа мене. Вона не рушала з місця, а я не зводив із неї очей, далі й далі скидаючи з полиць посуд. Я ненавидів її і разом із нею всю її кухню. Її новітню стандартну кухню, з її новітньою обставою, модерними тарілками, з її модними склянками.

Хвилювання я не почував. Спокійно, сумовито і втомлено дивився на кахляну долівку, де валялися черепки, каструлі й друшляки. Я жбурляв додолу мою домівку. Мою любу домівку, мій притулок. Мою хату, якою лагідно орудувала моя вбога дівчинка-наймичка. Хату, яку я заселив казками, піснями і добрими домовиками. Ось три стільці, на яких ми завжди сиділи за обідом. О ці мирні родинні сніданки, за якими так спритно шиють у дурні довірливого батька-годувальника. Один за іншим брав я стільці, трощив ніжки і кидав до битих склянок і тарілок. Потім перекинув і стіл. Власта непорушно стояла перед плитою, спиною до мене.