Милан Кундера - Жарт

«Що з вами? — запитав я. — Що ви проковтнули?»

«Геть звідси! Облиште мене!»

Позаду за мною показався юнак, і Гелена заволала: «Індро, йди відціля, забирайся геть!». Вона трохи підвелася, простягнувши руку до дверей, але я став поміж нею і дверми, тож вона, заточившись, знову впала на ту діру в ослоні.

Наступної миті вона знову підвелася й з відчайдушною силою кинулася на мене (справді-таки відчайдушною, адже після неймовірного виснаження в неї лишилися мізерні крихти тієї сили). Повиснувши на лацканах мого піджака, вона пхнула мене назад; ми опинилися на порозі вбиральні. «Тварюко мерзенна, тварюко, тварюко!» — лементувала вона (якщо можна назвати лементом те несамовите зусилля, що ним вона намагалася надати гучності своєму охлялому голосові) і чимдуж трясла мене; потім раптом випустила мене і чкурнула бур’янами у двір. Вочевидь, хотіла утекти, та їй не пощастило: із вбиральні вона вискочила в такому сум’ятті, що не встигла поправити одяг, тож її трусики (ті, що бачив я учора, латексні, до них чіплялися і застібки панчіх) уже зсунулися до колін, заважаючи бігти (спідниця, щоправда, вже опустилася, але панчохи теліпалися аж на литках, і видно було їхні світлі береги й застібки); вона ступила кілька дрібних крочків чи радше коротких стрибків (на ногах мала черевички з високими підборами) і, здолавши насилу кілька метрів, гепнула додолу (в осяяну сонцем траву, під кроною дерева, біля квітучого соняха); я вхопив її за руку, щоб допомогти підвестися; вона рвучко висмикнула її, і коли я знову нахилився над нею, почала бити руками довкола себе, кілька разів ударивши і мене; я міцно вхопив її, підняв і стиснув в обіймах, як у гамівній сорочці. «Мерзенна тварюко, тварюко, тварюко!» — насилу хрипіла вона, лупцюючи мене по спині вільною рукою; коли я сказав (так лагідно, як тільки міг): «Гелено, заспокойтеся», — вона плюнула мені в обличчя.

Тримаючи її ото так, я сказав: «Не випущу вас, доки не скажете мені, що ви проковтнули».

«Забирайтеся геть, забирайтеся геть, геть звідси!» — несамовито повторювала вона, коли ж раптом замовкла, перестала видиратися і сказала: «Відпустіть мене», — голосом, що настільки змінився (кволим і втомленим), аж я розімкнув обійми і глянув на неї; перелякано дивився на її обличчя, перехняблене від нестерпного зусилля, щелепи були зціплені, очі вирячені, а тіло її помалу згиналося й заточувалося уперед.

«Що з вами?» — запитав я, і вона, не кажучи ні слова, обернулася й подалася до вбиральні; ніколи не забуду, як вона ішла — повільно, маленькими неоднаковими кроками спутаних ніг; пройшла вона ледве метрів чотири, але зупинялася кілька разів, і щоразу видно було (з корчів її тіла), як відчайдушно бореться вона зі своїми оскаженілими тельбухами; нарешті вона допленталася до туалету, взялася за край дверей (які стояли навстіж) і зачинила їх за собою.

Я стояв на тому місці, де випустив її; тепер, коли з убиральні пролунали тяжкі зітхання і болісні стогони, я відступив подалі. Тільки тепер помітив, що коло мене стоїть той хлопчина. «Залишайтеся тут, — звелів я. — Треба погукати лікаря».

Я увійшов до контори; ще з порога помітив телефон на столі. Але довідника ніде не було видно; посмикав за шухляду в столі, що був посеред кімнати, але вона була замкнена на ключ, так само і сусідні; стіл напроти теж був замкнений. Я пройшов до сусідньої кімнати; тут у столі була тільки одна шухляда, відчинена, але там я знайшов лише кілька світлин і ножа для різання паперу. Я вже не знав, що вдіяти; мене раптом охопила втома (Гелена була жива і, звісно ж, у безпеці); якусь мить я стояв непорушно і безтямно дивився на вішалку (оту худу металеву вішалку, що звела руки, наче вояк, що здається в полон); потім, не знаючи, що ще вдіяти, відчинив шафу; на стосі тек я впізнав блакитно-зелену палітурку щорічника; поніс його до телефона і знайшов номер лікарні. Набравши, почав чекати, аж хтось відгукнеться на тому кінці дроту, коли ж це до кімнати, наче вихор, влетів хлопчина.

«Не телефонуйте нікому! Це марно!» — вигукнув він.

Я нічого не втямив.

Він видер у мене слухавку і поклав її на телефон. «Кажу вам, не варто…»

Я попросив, щоб він пояснив, про що річ.

«Це не отруєння!» — сказав він, підходячи до вішалки; понишпорив у кишені й дістав пляшечку; відкрив і перевернув догори дном: вона була порожня.

«Оце все вона проковтнула?» — запитав я.

Він мовчки кивнув.

«Звідки ви це знаєте?»

«Вона мені сказала».

«Це ваше?»

Він кивнув. Я взяв пляшечку; на ній було написано «Альгена».