Милан Кундера - Жарт

А та нитка, якою я хотів би бути припнутий до минулого, що так зачаклувало мене, це помста, але помста, як упевнився я за ці дні, так само даремна, як і ті рухомі сходи. Авжеж, коли Земанек у актовій залі факультету читав «Репортаж з-під шибениці», — тоді й лише тоді повинен був я підійти до нього і затопити йому в пику! Відкладена помста обертається заманкою, особистою релігією, міфом, який щодня дедалі дужче віддаляється від своїх персонажів, які в тому міфі про помсту залишаються незмінні, хоч насправді (адже східці й далі рухаються) вони вже не там, де були раніше: інший Ян стоїть перед іншим Земанеком, і той удар, який я йому заборгував, не воскресити, не відновити, він назавжди утрачений.

Я різав на тарілці великий плескатий лангет по-віденському і слухав оте «гей, гей», що сумовито і майже нечутно линуло понад дахами містечка; перед моїми очима постав замаскований король із його «їздою», і серце моє стиснулося від непереконливості людських порухів.

Уже з давніх-давен парубки у моравських селах, як і сьогодні, сідають на коней і їдуть з чудернацьким посланням, кожну літеру якого вони виголошують зі зворушливою вірністю, хоч і не розуміють його, бо написане воно невідомими словами. Давні люди, звісно, прагнули в такий спосіб сказати щось важливе, те, що оживає в їхніх нащадках, які скидаються на глухонімих промовців, що розмовляють із публікою пречудовими, та незрозумілими жестами. Їхнього послання ніхто вже не розгадає, не лише тому що нема ключа, а й тому що людям бракує терпіння вислухати його, адже за нашої епохи існує така сила-силенна античних або й новітніх послань, що їхні носії перекрикують одне одного і їх уже не можуть почути. Уже сьогодні історія є тоненькою ниточкою спогаду над океаном забуття, але час рухається вперед, аж поки настане пора пізніх тисячоліть, яких обмежена пам’ять індивідів уже не зможе вмістити в собі; тоді з неї випадуть цілі століття й тисячоліття, століття картин і музики, століття відкриттів, битв, книг, і це буде недобре, тому що людина втратить поняття про саму себе, і її історія, якої вона не зможе осягнути й охопити, зібгається в кілька схематичних знаків, позбавлених сенсу. Тисячі глухонімих ватаг «їзди Королів» прямуватимуть зі своїми сумними і незрозумілими посланнями назустріч тим далеким людям, та ніхто вже не матиме часу їх вислухати.

Сидів я в кутку того ресторанного парку перед порожньою тарілкою, не помітивши, що вже з’їв той шмат телятини, і почувався (вже зараз, нині!) частиною того неухильного і величезного забуття. Підійшов кельнер, забрав тарілку, змів рушником крихти зі скатертини і побіг до іншого столу. Мені стало шкода цього дня, шкода не лише тому, що минув даремно, а й тому, що сама ця даремність буде забута, що забута буде навіть муха, яка дзижчить коло моєї скроні, навіть золотавий пилок, який струшується на скатертину з липи, навіть це посереднє й ледачкувате обслуговування, що так промовисто свідчить про стан того суспільства, де я живу, і яке так само забудеться, що геть забудуться всі помилки і неправда, які так дошкуляли мені, так мене гризли і які я щомога старався поправити, покарати і відпокутувати, але все було марно, бо що сталося, те сталося, і його не поправиш.

Так, тепер я чітко збагнув: більшість людей тішить себе ілюзією подвійної віри — вони вірять у вічність пам’яті (людей, речей, дій, націй) і в можливість покути (дій, помилок, гріхів, кривди). І перша облудна, і друга теж. Насправді все якраз навпаки: все буде забуте і ніщо не спокутується. Роль покути (і помсти, і прощення) належить забуттю. Ніхто не спокутує завданих кривд, тому що всі кривди забудуться.

Я ще раз уважно роззирнувся довкруги, бо знав, що все забудеться: липа, люди за столами, кельнер (що геть зморився за день), цей шинок (такий непримітний знадвору), що тут, із парку, мав привабливий вигляд, тому що був оповитий виноградом. Я глянув на двері, що були відчинені в коридор, щойно ними вийшов кельнер (зморене серце цього вже спорожнілого і мовчазного закутка), а тепер у них постав юнак у блакитних джинсах і в шкірянці: він увійшов у парк і роззирнувся, потім угледів мене і попрямував до мого стола; за кілька секунд я впізнав його: то був Геленин оператор.

Мене завжди охоплює тривога, коли закохана, та некохана жінка погрожує повернутися; коли юнак простягнув мені конверт («Це від пані Земанек»), першим моїм порухом було так чи сяк відтягнути читання того листа. Я попросив його сісти; він послухався (сів, опершись ліктем на стіл, і, наморщивши чоло, із задоволенням дивився на пронизану сонцем крону липи), а я поклав лист перед собою й запитав: «Може, вип’ємо чогось?».