Юнак звів плечима; я запропонував горілки; він відмовився, сказав, що за кермом, а закон забороняє пити водіям; проте додав, що залюбки дивитиметься, як питиму я. Мені не хотілося алкоголю, але перед очима лежав той лист, якого я не хотів відкривати, тож годився будь-який засіб. Я погукав кельнера, який проходив коло нас, і попросив принести горілки.
«Що хоче від мене Гелена, не знаєте?» — запитав я.
«Звідки я можу це знати? Он прочитайте листа!» — відказав він.
«Це терміново?» — запитав я.
«Гадаєте, мене змусили вивчити лист напам’ять, якщо хтось забере його в мене дорогою?» — запитав він.
Я взяв конверт кінчиками пальців (на ньому був офіційний штамп місцевого національного комітету), потім поклав його перед собою на скатерку і, не знаючи, що сказати, мовив: «Шкода, що ви не п’єте!».
«Зрештою, це ж задля вашої безпеки…» — сказав він. Я відчув небезкорисний натяк: хлопчина скористався тим, що ми сидимо за столом, щоб з’ясувати, якою буде мандрівка назад і чи зможе він лишитися сам із Геленою. Він був нічогенький парубок; на його обличчі (маленькому, блідому, поцяткованому крапинками веснянок, з кирпатим задертим носом) читалося все, що коїлося у нього на душі; це обличчя було таке прозоре через невигойну діточість (кажу «невигойну», бо риси його були аномально дрібні, а такі риси з віком не набувають мужності і в старості навіть призводять до того, що скидаються на постаріле обличчя дитини). Двадцятирічному хлопцеві така діточість, звісно ж, не до вподоби, тож йому не залишається нічого іншого, як маскувати це всіма можливими засобами (як ото колись — ох цей вічний театр тіней! — маскував це хлопчисько-командир): особливою манерою вдягатися (добре пошита шкірянка з накладними плечима, що так пасувала йому) і манерою поведінки (тримався він з неабиякою самовпевненістю, грубувато і часом із якоюсь недбалою байдужістю). Ця старанно наготована машкара щохвилі падала з нього: юнак шарівся, не володів своїм голосом, який зривався від щонайменшого хвилювання (я помітив це ще від першої зустрічі), та й очі його зраджували і порухи (він, звісно ж, намагався вдавати переді мною байдужого, намагаючись дізнатися, чи їхатиму я з ними до Праги, та коли я запевнив, що залишуся тут, стало помітно, як очі його аж засяяли вмить).
Коли кельнер із неуважності приніс нам дві чарки горілки замість одної, оператор махнув рукою і сказав, що це не має значення, він вип’є зі мною.
«Не хочу, щоб ви пили самі! — І підняв свою чарку. — За ваше здоров’я!»
«І за ваше!» — відказав я, і ми цокнулися.
Ми балакали далі, я дізнався, що він збирається вирушати за дві години, бо Гелена хоче опрацювати на місці все, що записали на плівку, і як треба буде, то запише і свої коментарі, щоб завтра все пустити в ефір. Я запитав, як йому працюється з Геленою. Знову спаленівши, хлопець відказав, що вона добре справляється з роботою, тільки трохи безцеремонно поводиться із підлеглими, бо частенько працює й понад робочий день і її не цікавить, коли хтось поспішає додому. Я запитав, чи й він квапиться додому. Він відказав, що не квапиться, робота йому подобається. Потім, скориставшись тим, що я розпитую про Гелену, запитав наче мимохідь: «А звідки ви знаєте Гелену?». Я сказав, і тоді він поцікавився: «А вона нічогенька, правда ж?».
Коли балачка заходила про Гелену, він вдавав, ніби спокійно ставиться до цієї теми, і я думав собі, що в такий спосіб хоче замаскуватися, адже всі знали, що він відчайдушно закоханий у неї, тож чимдуж намагається не носити корону знехтуваного коханця, адже це бозна-яка ганьба. Хоч я не сприймав поважно удаваний спокій цього юнака, все ж таки він полегшував тягар того листа, що лежав переді мною, тож я взяв конверт і відкрив його. «Всією душею і всім тілом… та моя душа і тіло тепер уже не знають, нащо їм жити… Прощавай, кохаю тебе, Гелена…»
Махнувши кельнерові, що був на протилежному краю парку, я гукнув: «Рахунок!». Він кивнув, та, як водилося за ним, щез у коридорі.
«Хутчій, не можна гаяти ні хвилини!» — кинув я юнакові. Потім підвівся й попрямував парком; він пішов за мною. Ми пройшли коридором і дісталися до виходу з ресторану, тож кельнер мусив майже бігти за нами.
«Ескалоп, салат, дві горілки», — диктував я йому.
«Що сталося?» — стривожено запитав юнак.
Заплативши, я попросив його чимшвидше іти за мною. Ми наддали кроку.
«Та що ж сталося?» — знову запитав він.
«Це далеко?» — запитав я.
Він показав просто перед собою, і я подався туди. Національний комітет був у побіленому вапном одноповерховому будинку, з дверима і двома вікнами. Ми ввійшли досередини; то було похмуре адміністративне приміщення; під вікном два зсунуті докупи столи, на них магнітофон, на ньому блокнот і сумочка (авжеж, Геленина!); коло столів стояли два стільці, а в кутку металева вішалка. На ній висіли два плащі, жіночий і чоловічий.
Читать дальше