Милан Кундера - Жарт

«І ви вважаєте, ніби ці анальгетики у такій кількості нешкідливі?» — вибухнув я.

«Це не анальгетики», — сказав він.

«А що ж тут було таке?» — закричав я.

«Проносні пігулки», — відказав він.

Я почав кричати, щоб він не морочив мені голови, я повинен знати, що там було, його дурня мене не цікавить. Аж звелів йому негайно відповідати.

Почувши, що я кричу, він і собі зарепетував. «Кажу вам, це проносне! Невже я всім повинен пояснювати, що в мене ледачий кишківник?» І тоді я збагнув: те, що спершу видавалося мені дурнуватим дотепом, було правдою.

Я дивився на нього, на його маленьке спаленіле обличчя, задертий ніс (малий і все ж таки чималенький, щоб помістити на собі силу-силенну ластовиння), і все ставало мені зрозуміле: напис на ліках був задля того, щоб приховати його кумедні проблеми з тельбухами, так само як блакитні джинси і шкірянка приховували комічність його незрілої особистості; він соромився себе і вважав хибою свою непозбутню юність; цієї миті я любив його; його сором’язливість (ота юнацька шляхетність) урятувала Гелені життя, а мені сон на всі прийдешні роки. З безтямною вдячністю дививсь я на його капловуху голову. Атож, він порятував Гелені життя, але ціною страшенного приниження; я знав це, знав і те, що це було даремне приниження, позбавлене будь-якого сенсу і справедливості, — ще одна непоправність у цілому ланцюгу безнадійності; я почувався винним, і мене охоплювало наполегливе (хоч і невиразне) бажання бігти до неї, звільнити її від того стидовища, впасти перед нею на коліна, взяти на себе всю провину і всю відповідальність за цю безглуздо жорстоку історію.

«Чого це ви на мене так дивитеся, га?» — почервонівши, мов буряк, запитав хлопчина. Я нічого не сказав і, поминувши його, подався до дверей, що провадили у двір.

«Що ви там забули?» Юнак ухопив мене за плече піджака і спробував потягнути до себе; на мить наші погляди зустрілися; стиснувши за зап’ястя, я скинув його руку з плеча. Обігнавши мене, він загородив мені дорогу. Я підійшов до нього і спробував одіпхнути. Тоді, замахнувшись, він стусонув мене в груди кулаком.

Удар був слабенький, та він одступив назад, ставши в наївну боксерську позу; страх на його обличчі поєднувався з безоглядною хоробрістю.

«Вам нема чого бути коло неї!» — закричав він. Я стояв непорушно. Либонь, хлопчина казав таки правду: не пощастить мені поправити непоправне. Побачивши, що я стою, не збираючись давати йому відсічі, він крикнув: «Ви огидні їй! Їй насрати на вас! Вона сама мені сказала! Насрати на вас!».

Нерви його так напнулися, що він ладен був або заплакати, або зареготатися; коли я усвідомив неприхований зміст його останніх слів, у мене аж кутик вуст засіпався. Угледівши те, він розлютився; цього разу поцілив мене в губу, і я насилу перехопив його наступний удар. Потім він знову відскочив, немов на рингу, тримаючи кулаки перед обличчям, аж видно було тільки його здоровецькі червоні вуха.

Я сказав: «Годі вже, годі! Йду я».

Він іще крикнув мені навздогін: «Гівно ти! Гівно! Я знав, що ти доклав до цього рук! Нічого, ми ще зустрінемося! Бидло! Бидло!».

Я вийшов на вулицю. Вона була порожня, як ото завжди порожні бувають вулиці після свята; тільки вітер здіймав легеньку пилюгу і гнав її плоскою рівниною, порожньою, як і моя голова, моя порожня безтямна голова, в якій давно вже не спливало жодної путньої думки.

Аж згодом я помітив, що тримаю в руці порожню пляшечку з написом «Альгена», я глянув на неї: вона була зачовгана і заяложена, певне, давно вже служила тому хлопчині, приховуючи проносні пігулки.

Потім, за якусь часину, вона нагадала мені ще одну пляшечку, дві Алексієві упаковки зі снодійним; і я зрозумів, що хлопчина не врятував життя Гелені: якби навіть у пляшечці була «Альгена», то вона спричинялася б тільки до проблем зі шлунком; зрештою, і ми з тим хлопчиною були неподалік; Геленин відчай зводив порахунки з життям на безпечній відстані від порога смерті.

Вона була в кухні. Стояла коло плити. Спиною до мене. Так, наче нічого й не сталося. «Владимир? — запитала вона, не обертаючись. — Таж ти сам його бачив! Чого в мене питаєш?» «Брешеш, — сказав я. — Владимир сьогодні вранці подався мотоциклом разом із внуком Коутецького. Я прийшов сказати, що знаю про все. Знаю, навіщо ви це все влаштували, ще й ту жіночку з радіо підіслали до мене. Знаю, чому не пускали мене дивитися на вдягання короля. Знаю, чому він дотримувався мовчання ще до того, як посів своє місце в „їзді Королів“. Гарно ж ви все залагодили».