Милан Кундера - Жарт

Дівчина стала для дітей феєю-мазункою. Вони носили їй горнятка з молоком, хліб, картоплю й залишали записки. Для своїх дарунків вони весь час міняли місця. Не залишали їх в тому самому місці, як ото залишають милостиню для жебраків. Вони гралися з нею. Гралися у пошуки скарбу. Почавши від того місця, де вперше лишили купку картоплі, вони потроху рухалися від села у поля. Залишали їхні скарби біля пеньків, скель, біля розп’яття, біля куща шипшини. Ніхто не казав, де вони лишають ті дарунки. Усі остерігалися порушити тонке павутиння тієї гри, ніколи не пантрували на Мандрусю, ніколи не переймали її. Вони погодилися, що вона буде невидима.

Та казка тривала недовго. Якось директор нашого держгоспу разом із головою національного комітету громади подався на узгір’я, щоб оглянути декілька покинутих хат, з яких мали зробити притулки для робітників, що працювали далеко від містечка. Дорогою їх застав дощ. Поблизу був тільки ялиновий гайок, а на його узліссі — якась повітка. Вони побігли до тієї повітки і відчинили двері, що замикалися тільки на дерев’яний засув знадвору. Світло просягало досередини крізь двері й шпарини у покрівлі. Сіно в кутку було прим’яте, наче там хтось лежав. Там вони і полягали; слухали, як дощ ляпає по стрісі, вдихали пахощі сіна і розмовляли. Аж директор випадково помацав у сіні праворуч і відчув, що в сухих стеблах є щось тверде. То була валізка. Пошарпана дешева валізка з картону. Хтозна, чи довго вагалися ті чоловіки, перш ніж відкрити її. Проте, звісно ж, таки відкрили і виявили там чотири прегарні нові сукні, що личили б тільки молодій дівчині. Те вишукане вбрання ніяк не узгоджувалося з дешевою валізкою, тож виникла підозра, що воно крадене. Під сукнями була сяка-така дівоча білизна і жмут листів, перев’язаний блакитною стьожкою. І то було все. До сьогодні не знаю я, що то були за листи, не знаю навіть, чи голова з директором їх читали. Знаю лишень, що з тих листів їм пощастило з’ясувати ім’я отримувачки: Люція Шебеткова.

Поки вони міркували над тією несподіваною знахідкою, голова випорпав у сіні ще одну річ. То був старий облуплений бідончик для молока. Той самий блакитний емальований бідончик, що про його таємниче зникнення вже два тижні розповідав вечорами у шинку пастух. Після того все поточилося дуже швидко. Голова засів на чатах у гайку, а директор подався до містечка і викликав поліцая. Коли вже сутеніло, до повітки з сіном прийшла дівчина. Вони дали їй увійти, зачинити за собою двері, зачекали з пів хвилини, а потім і самі туди ввалилися.

Обидва чоловіки, що зловили Люцію в повітці з сіном, були добрі люди. Голова, давній сільський наймит, був порядний чоловік, батько шістьох дітей. Що ж до поліцая, то це був добротливий наївний селюк із пишними вусами. Ні той, ні той і мухи не скривдили б.

Проте мені стало якось недобре, коли я дізнався, як злапали Люцію. Ще й зараз серце моє стискається, коли я уявляю, як директор і голова порпаються в її валізці, перебираючи найінтимніші речі її побуту, зворушливі таємниці її заношеної білизни, розглядають те, чого не можна бачити.

І ще одне видиво не дає мені спокою: отой барліг із сіном, з якого неможливо втекти, бо єдиний вихід загородили собою два здоровезні дядьки.

Згодом, дізнавшись більше про Люціїне життя, я з подивом збагнув, що переді мною враз постала самісінька сутність її долі, яка зосередилася в тих двох болісних образах. Обидва вони були образом зґвалтування.

Тієї ночі Люція спала не в повітці з сіном, а на залізному ліжку в колишній крамниці, де влаштували поліційний постерунок. Наступного дня її допитували в національному комітеті. З того допиту стало відомо, що вона працювала в Остраві й там-таки мала постійне мешкання. Втекла вона звідти, бо далі там жити було неможливо. Коли її попросили висловитися точніше, то зустріли вперте мовчання.

А чому вона забилася аж сюди? Її батьки, відказала вона, мешкають у Хебі. То чом вона не повернулася до них? Вже дорогою її охопив такий панічний страх, що вона вийшла з поїзда, ще перш ніж він прибув до міста. Батько все життя страшенно лупцював її.

Голова національного комітету сказав, що вони відправлять її назад до Острави, бо вона поїхала звідти, не розрахувавшись із роботи. Люція відтяла, що втече з поїзда на першій же станції. На неї кричали, та незабаром стало зрозуміло, що це ні до чого. Тоді в неї запитали, чи не ліпше було б відправити її додому, в Хеб. Вона затято покрутила головою. Ще кілька хвилин з нею розмовляли суворо, потім голова здався перед своєю добротою. «То що ж ти хочеш, га?» Вона запитала, чи не могли б її лишити тут і дати якусь роботу. В комітеті звели плечима і сказали, що запитають у державному господарстві.