Милан Кундера - Жарт

Давненько ми не бачилися, втім, як по правді, ці зустрічі рідко і траплялися. Дивно, але подумки я часто зустрічаю Людвіка Яна і дуже часто звертаюся до нього з довгими промовами як до головного мого супротивника. Я так звик до його нематеріальної присутності, що, несподівано здибавши його учора живцем після довгих років відсутності, аж розгубився.

Я прозвав Людвіка моїм супротивником. Чи маю я право називати його так? За якимось дивним збігом, щоразу, як ми зустрічалися, я був у скруті й щоразу він приходив мені на поміч.

Проте під тим альянсом завжди крилася прірва незгоди. Хтозна, чи збагнув це Людвік, як це усвідомлював я. Принаймні він більшої ваги надавав нашій зовнішній пов’язаності, ніж внутрішнім відмінностям поміж нами. Непримиренний із зовнішніми ворогами, він поблажливо ставився до внутрішньої несхожості.

А ось я — ні. Для мене все було якраз навпаки. Це не означає, що я не люблю Людвіка. Ні, я люблю його, як ми любимо наших супротивників.

Я познайомився з ним під час одного з тих метушливих зібрань, що так кипіли в нас на факультеті сорок сьомого року. Майбутнє нації балансувало на самісінькій грані. Я брав участь у всіх дискусіях і голосуваннях, причому був на боці комуністичної меншості, виступаючи проти тих, що натоді в університетах становили більшість.

Чимало християн, католиків і протестантів, ставили мені це на карб. Вони вважали зрадою те, що я солідаризуюся із рухом, який на чолі своєї ідеології поставив атеїзм. Ті, з котрими мені часом доводиться зустрічатися, гадають, що за ці п’ятнадцять років я усвідомив свою помилку. Та я намагаюся їх розчарувати. Я й досі не змінив своєї позиції.

Звичайно, комуністичний рух безбожний. Та тільки християни, що не помічають колоди в своєму оці, можуть обвинувачувати в цьому тільки комунізм. Кажу: християни. Але де вони, га? Довкола себе я бачу тільки псевдохристиян, що живуть так само, як і невіруючі. А бути християнином означає жити по-іншому. Це означає йти Христовим шляхом, наслідувати Христа. Означає відкинути власні інтереси, відмовитися від особистого добробуту і влади, обернутися до вбогих, упосліджених, до тих, котрі страждають. І церква зробила це? Мій батько був постійно безробітний, але смиренно вірив у Бога. Він звертав до Господа своє набожне лице, але церква ніколи звертала свого лиця до нього. Ближні покинули його, знехтувала ним і церква, лишився він наодинці зі своїм Богом, аж спіткала його хвороба, а тоді й смерть.

Церкви не зрозуміли, що робітничий рух був рухом упосліджених і спраглих справедливості. Церкви не переймалися тим, щоб разом із ними і для них створити царство Боже на землі. Вони долучилися до гнобителів і в такий спосіб забрали Бога в робітничого руху. І тепер вони намагаються докоряти йому за безбожність? Ото вже фарисейство! Звичайно, соціалістичний рух безбожний, але в цьому я вбачаю Божу догану, що звернена до нас, християн! Догану за те, що ми безсердечні до знедолених і пригноблених.

І що робити мені в цій ситуації? Жахатися, що зменшується кількість віруючих? Чи лякатися, що школа виховує дітей в антирелігійному дусі? Ні. Справжня релігія не потребує сприяння світської влади. Світська неприязнь тільки зміцнює віру.

Може, повинен я боротися з соціалізмом, тому що він, з нашої ж вини, безбожний? Я можу тільки шкодувати, що трагічна помилка віддалила соціалізм від Бога. Можу тільки з’ясовувати цю помилку і працювати над тим, щоб поправити її.

Зрештою, чому ви так непокоїтеся, християни, браття мої? Усе діється з волі Божої, й часто я думаю собі, чи не в тому й полягає Господній задум, щоб ми збагнули, що людина не зможе сісти на його престолі й, хоч який справедливий був би устрій цього світу, без його участі він тільки зазнає краху і зійде нанівець.

Пригадую ті роки, коли люди в нас уже гадали, ніби вони на порозі раю. І як пишалися вони: то ж був їхній рай, вони самі побудували його, ніхто з неба їм не допомагав! Але він випарувався простісінько у них на очах.

До лютого 1948 року моє християнство влаштовувало комуністів. Вони любили слухати, коли я пояснював соціальний зміст Євангелії, громив старий трухлявий світ із його добром і війнами, доводив спорідненість християнства і комунізму, їм важливо було залучити на свій бік найширші верстви населення, зокрема і віруючих. Та після лютого все почало мінятися. Я був тоді асистентом і виступив на захист кількох студентів, яким загрожувало виключення з університету через політичну позицію їхніх батьків. Той протест привів мене до конфлікту з керівництвом. Пролунали голоси, які казали, що людина з такими відвертими релігійними переконаннями не може виховувати соціалістичну молодь. Ішло до того, що я муситиму боротися, щоб утриматися на посаді. Саме тоді дізнався, що під час якогось із пленарних засідань партійного комітету за мене заступився студент Людвік Ян. Він заявив, що було б чорною невдячністю забути про те, чим був я для партії до Лютневої революції. Йому закидали моє християнство, та він відказав на те, що релігія в моєму житті лише перехідний етап і що я переросту його, бо ще молодий.