Милан Кундера - Жарт

Вона знову сказала мені, що нічого такого досі не зазнавала; я відказав (задля годиться), що вона перебільшує. Вона присягалася, що ніколи не бреше в коханні й що в мене немає ніяких підстав не вірити їй. Розвиваючи ту думку, вона почала казати, що передчувала все це ще від нашої першої зустрічі, що в тіла є власний інстинкт, і він не обманює, що, звичайно, її захопив мій розум і моя завзятість (еге ж, завзятість! Цікаво, де вона її побачила?), але знала вона і те, про що не зважувалася сказати раніше: від самого початку існує поміж нами одна з тих таємних угод, яку тіло укладає лише раз у житті. «Тим-то я і щаслива така, розумієш?» Вона нахилилася, щоб узяти пляшку, і налила собі ще одну чарку. Вихиливши її, сказала: «Самій доводиться пити, якщо вже ти не хочеш!».

Хоч та пригода вже минулася для мене, мушу зізнатися, що Геленині слова не були мені неприємні: вони підтверджували успіх мого задуму і цілковиту обґрунтованість мого задоволення. Оскільки я не знав, що сказати, і не хотів сидіти мовчки, я заперечив, зауваживши, що вона, звісно, перебільшує, кажучи, що такого зазнала лише раз у житті; хіба в неї не було такого великого кохання зі своїм чоловіком?

Почувши те, вона поринула у глибоку задуму (вона сиділа на дивані, спустивши ноги додолу, опершись ліктями на коліна і тримаючи у правій руці чарку), а потім тихо сказала: «Так».

Немає сумніву, вона вважала, що патетичність того досвіду, якого вона щойно зазнала, зобов’язує її і до не менш патетичної відвертості. Вона знову повторила «так» і сказала, що, мабуть, було б недобре в ім’я того дива, яке сталося нещодавно, поливати брудом те, що було колись. Знову хильнула ще одну чарку і почала розбалакувати, що найпотужніші переживання такі, що їх не можна порівнювати між собою; кохання, якого зазнала жінка у двадцять років, і те, якого вона зазнала у тридцять, — цілком різні явища. І щоб я добре зрозумів її: не лише з фізичного, а й із психологічного погляду.

Потім (не дуже логічно і без жодного зв’язку) заявила, що я чимось трохи скидаюся на її чоловіка! Вона й сама добре не знала чому: звичайно, зовні я не був схожий на нього, та вона не помилялася, її непогрішний інстинкт просягав крізь зовнішню ослону.

«Я і справді хотів би знати, чим я скидаюся на твого чоловіка», — сказав я.

Вона відказала, що перепрошує, що я сам запитав про нього, сам захотів, щоб вона про нього розповідала, тож тільки тому вона і зважується на це. Та якщо вже я хочу почути щиру правду, то вона не може її не сказати: лише двічі в житті випадало їй так сильно і безумовно захопитися — її чоловіком і мною. Якщо її послухати, нас поєднували з ним життєва завзятість, радість, якою ми пломеніли, вічна молодість і сила.

Пояснюючи моє подібність до Павла Земанека, Гелена висловлювалася досить невиразно і заплутано, та не було сумніву, що вона таки бачила цю подібність, відчувала її і вперто на ній наполягала. Не можу сказати, що ті її слова образили мене чи були мені неприємні, я просто був приголомшений їхньою кумедною безглуздістю; я підійшов до стільця й почав повільно вбиратися.

«Я чимось розгнівала тебе, коханий?» Гелена відчула, що мені прикро, підвелася й підійшла до мене; погладила мене по обличчю й попросила не тримати на неї зла. Водночас вона не давала мені вдягатися. (Хтозна, що діялося у неї в голові, але вона чомусь розглядала штани і сорочку як своїх ворогів.)

Казала, що кохає мене по-справжньому, що цим словом вона не звикла розкидатися, що знайде спосіб довести це мені, що від першого ж мого запитання про її чоловіка вона відразу вгадала, що це була дурня — розповідати про нього, не хотіла вона, щоб поміж нами стояв інший, чужий чоловік, авжеж чужий, бо вже давно перестав він бути для неї чоловіком. «Дурнику ти мій, з ним у нас нічого нема вже три роки. Не розлучилися ми тільки через дитину. Кожен живе своїм життям. Наче двоє чужих людей. І в мене лишилося тільки моє минуле, таке далеке минуле…»

«Це правда?» — запитав я.

«Авжеж, правда», — сказала вона.

«Не бреши так, це ж по-дурному», — сказав я.

«А я не брешу! Ми живемо під тим самим дахом, але вже не як чоловік і жінка; запевняю тебе, давно вже про це і мови не було!»

На мене благально дивилося жалюгідне обличчя закоханої жінки. Кілька разів підряд повторювала вона, що каже правду, що нема у мене ніяких підстав для ревнощів, що її чоловік — це минуле, вона навіть не зрадила його сьогодні, бо не було кого зраджувати, то й не повинен я сушити собі мізки над цим: наше кохання сьогодні було не лише чудове, а й чисте.