Потім сказав: «Це лист комуніста, написаний у тіні шибениці. Тепер я прочитаю вам інший лист». І запитував три короткі, кумедні, огидні фрази із моєї поштової картки. Потім замовк, у залі теж мовчали, і я зрозумів, що мені край. Мовчання тривало довго, і Земанек як видатний постановник не уривав його. Урешті попросив мене висловитися. Я знав, що вже нічого не зможу порятувати; якщо вже мій захист таке невелике враження справив в інших місцях, то який уплив може він справити сьогодні, коли Земанек поставив мої коротенькі фрази у порівняння з Фучиковими стражданнями? Нічого мені не залишалося, як тільки встати і говорити. Я ще раз пояснив, що написав це задля простісінького жарту, засудив недоречність і грубість того жарту, каявся в індивідуалізмі, схильності до «інтелігентності», у відірваності від народу, сказав навіть, що схильний до марнославства, скептицизму, цинізму, але присягався, що, попри все це, відданий партії і ні в якому разі не належу до її ворогів. Розпочалося обговорення, товариші вказували на те, що мої погляди суперечливі, запитували, в який спосіб людина, що сама себе вважає циніком, може бути віддана партії; якась дівчина з нашого курсу нагадала мені декотрі мої непристойні слівця й запитала, чи, на мою думку, можуть вони лунати із вуст партійця, інші вдалися до абстрактних розбалакувань про дрібнобуржуазну психологію, типовим прикладом якої уявлявся їм мій внутрішній світ; загалом усі погоджувалися з тим, що моя самокритика неглибока і що їй бракує щирості. Потім гладке дівчисько, що сиділо на трибуні коло Земанека, запитало мене: «Як ти гадаєш, що сказали б про твої слова товариші, яких катувало гестапо і які пішли на смерть?». (Я згадав про батька і зазначив, що всі вдають, ніби не знають про те, як він загинув.) Я не сказав ні слова. Дівчисько повторило своє запитання. Воно хотіло, щоб я відповів. Я сказав: «Не знаю». — «То подумай трохи, може, таки додумаєшся!» Клята дівка хотіла, щоб від імені мертвих товаришів я сам виголосив собі суворий присуд; аж тієї миті мене охопив напад такого неочікуваного, раптового й несамовитого шалу, що, у відчаї від самокритики, яку доводилося повторювати цілими тижнями, я відтяв: «Вони дивилися в обличчя смерті. Вони не чіплялися б до дрібниць. Прочитавши ту поштову картку, вони, може, посміялися б!».
Як по правді, гладке дівчисько давало мені шанс бодай якось порятуватися. Останню нагоду зрозуміти сувору критику товаришів, знову прилучитися до них, ототожнитися з ними і, завдяки тому ототожненню, дістати змогу випросити за це у них розуміння. Та внаслідок тієї необдуманої відповіді я умить викинув себе зі сфери їхнього мислення, відмовився відігравати роль, яка розігрувалася на сотнях зборів, сотнях дисциплінарних обговорень і сотнях судових процесів: роль підсудного, який пристрасно звинувачує себе (ототожнюючись у такий спосіб із суддями) й отак намагається випросити прощення.
Знову запанувало мовчання. Поклав кінець йому Земанек. Він сказав, що не може уявити собі, що ж смішного може бути в моїх антипартійних висловлюваннях. Знову навів Фучикові слова і заявив, що у критичних ситуаціях вагання і скептицизм неухильно обертаються зрадою й що партія — це фортеця, в якій немає місця зрадникам. Мій виступ, додав він, свідчить про те, що я нічогісінько не зрозумів і що мені не лише немає місця в партії, а не заслуговую я навіть на те, щоб робітничий клас витрачав кошти на моє навчання. Він запропонував виключити мене з партії, а також із університету. Люди в аудиторії попіднімали руки, і Земанек звелів мені віддати партійний квиток і піти звідтіля.
Я підвівся і поклав партквиток на трибуні перед Земанеком. Він і не глянув на мене; він уже перестав мене бачити. Тепер я бачу його дружину, що сидить напроти мене, п’яна, щоки червоні, спідниця задерта по пояс. Вгорі її гладкі ноги облямовані чорними еластиковими трусами; роками розчепірювалися й стулялися вони згідно з ритмом життя її чоловіка. Я провів по них долонями, і враження в мене було таке, наче я тримаю в руках самісіньке Земанекове життя. Потім глянув на Геленине обличчя, в її очі, що мружилися від моїх дотиків.
«Роздягайтеся, Гелено», — сказав я їй неголосно.
Вона підвелася з дивана, і задерта спідниця упала їй нижче колін. Глянула мені у вічі й, не кажучи ні слова (та не відводячи погляду), поволі розстебнула замок спідниці. Спідниця вільно ковзнула вниз; вона вивільнила з неї ліву ногу, правою ногою зачепила її і, взявши до рук, повісила на стілець. Тепер вона була у светрі й комбінації. Потім, нахиляючи голову то туди, то сюди, скинула светр і теж повісила його на спинку стільця.
Читать дальше