Милан Кундера - Жарт

Гелена знай балакала, аж ми опинилися перед фасадом нового будинку.

«Що це таке?» — запитала вона.

«Знаєте, Гелено, — сказав я, — ті забігайлівки, це пусте все. Я пропонує вам заглянути до маленького шинку, що міститься в цьому домі. Ходімо!»

«Куди ви мене ведете?» — запротестувала Гелена, заходячи зі мною до під’їзду.

«До справжнього приватного шиночка в моравському стилі. Не бували в такому?»

«Ні», — відказала Гелена.

На четвертому поверсі я відімкнув двері квартири, і ми ввійшли досередини.

Гелену нітрохи не збентежило, що я припровадив її до чужого помешкання, яке винайняв на часину, і з цього приводу вона нічого не сказала. Навпаки, переступивши поріг, вона, здається, вирішила перейти від грайливої двозначної гри до поведінки, що мала тільки одне значення і вважалася вже не грою, а самісіньким життям. Упівоберта до мене вона зупинилася посеред кімнати і зиркнула на мене, давши на здогад, що чекає, аж я підійду, обніму її й поцілую. Цієї миті вона була тією Геленою, яку я собі уявляв у мріях, — беззахисною і кинутою напризволяще.

Я підійшов до неї; вона звела до мене обличчя; замість поцілунку (такого очікуваного) я всміхнувся і поклав долоні на її плечі, обтягнуті блакитним плащем. Вона зрозуміла і розстебнула плащ. Я відніс його у передпокій і повісив на гачок. Ні, тепер, коли все було готове (моя хіть та її відданість), я вирішив не поспішати і не ризикувати, що в поспіху щось, може, проґавлю з того, що я хотів здобути. Заходився балакати про всяку всячину; змусивши її сісти, показував усе, що було в домі; відчинив шафу, де була горілка, про що сказав мені Костка ще напередодні; відкоркував пляшку, поставив її на столику і наповнив дві чарки.

«Я так сп’янію», — сказала вона.

«То сп’яніємо обоє», — відказав я (хоч знав, що сам я не сп’янію, щоб добре все запам’ятати).

Вона не опиралася; вихилила чарку і поважно сказала:

«Знаєте, Людвіку, мені так прикро було б, якби ви вважали мене одною з тих жіночок, які від нудьги шукають пригод. Не така вже я й наївна і знаю, що у вас було чималенько жінок і що вони навчили вас без церемоній ставитися до них. Але мені було б ой як недобре…»

«Мені теж недобре було б, — перебив я, — коли б ви були тільки одною з тих жіночок і завиграшки йшли назустріч кожній пригоді, яка відвертає вас від чоловіка. Якби ви були такою, то наша зустріч утратила б будь-який сенс».

«Правда?»

«Правда, Гелено. Маєте рацію, в мене було чимало жінок, і вони навчили мене безоглядно міняти їх, але наша зустріч — це зовсім інше».

«Ви не кажете це задля годиться?»

«Ні. Побачивши вас уже першого разу, я усвідомив, що чекав вас довгі роки, саме вас чекав».

«Ви ж не любите тріскучих фраз! Либонь, не сказали б так, якби не почували цього».

«Це так, не люблю я симулювати почуттів, це єдине, чого не зуміли навчити мене жінки. Тим-то я й не брешу вам, Гелено, хоч як непросто в це повірити: зустрівши вас, я зрозумів, що вже довго вас чекав. Чекав, навіть не знаючи. І тепер ви повинні стати моєю. Це так само неухильне, як і доля».

«О боже, — сказала Гелена, опустивши повіки; на її щоках виступили червоні плями, вона дедалі дужче ставала Геленою, яку я омріяв, — беззахисною і кинутою напризволяще. — Якби ж то ви знали, Людвіку! У мене було так само! Побачивши вас уперше, я вже знала, що це не флірт, і якраз це мене і злякало, адже я заміжня, але збагнула, що все, що було поміж нами, — правда, що ви були моєю правдою й що з цим нічого не вдієш».

«Ви теж моя правда, Гелено», — сказав я.

Сидячи на дивані, вона розглядала мене широко розплющеними очима, а я сидів на стільці напроти й жадібно дивився на неї. Потім поклав долоні їй на коліна і задер спідницю, аж стало видно береги панчіх і еластичні підв’язки, що на її повнявих стегнах викликали враження чогось сумного і жалюгідного. Вона сиділа непорушно й не відповідала на мої дотики ні словом, ні поглядом.

«Ох, якби ж то ви знали…»

«Що саме?»

«Як я живу».

«Як ви живете?»

Вона гірко всміхнулася.

Я раптом злякався, що вона вдасться до банального виверту невірних дружин і почне поливати брудом свій шлюб, позбавивши у такий спосіб мене його цінності саме тоді, коли він став моєю здобиччю.

«Не кажіть мені, що ви нещасна в шлюбі, що ваш чоловік вас не розуміє!»

«Я й не хотіла цього сказати, — боронилася Гелена, трохи спантеличена моєю атакою, — я тільки…»

«Ви тільки думали про це щойно. Кожна жінка думає про це, лишаючись наодинці з іншим чоловіком, але отут і починається облуда, а ви ж, Гелено, хочете залишатися правдивою, еге ж? Ви, звісно ж, кохали свого чоловіка і не віддалися б йому без любові».