Милан Кундера - Жарт

Ми хильнули по ковтку, і я сказав: «Такі люди рідко трапляються».

«Бувають, — сказала Гелена. — Ви один із них».

«Скажете таке!» — мовив я.

«Авжеж, ви».

Мене знову охопив подив від неймовірної здатності людей перебудовувати дійсність за кшталтом своїх ідеалів, проте я без вагання погодився з Гелениним тлумаченням моєї особи.

«Хтозна. Може, й так, — сказав я. — Відвертого і ясного. Але що це означає? Головне — бути таким, яким ти є, не соромитися того, що ти хочеш, бажати того, що ти бажаєш. Люди — раби закостенілих умовностей. Хтось їм сказав, що треба бути такими або такими, тож вони й намагаються такими бути, й ніколи не дізнаються, якими вони були чи є. Тим-то вони й ніхто. Понад усе треба мати сміливість бути самим собою. Зізнаюся вам, Гелено, від самого початку ви мені подобаєтеся і я вас бажаю, хоч ви і заміжня. Не можу сказати вам цього по-іншому і не можу не сказати вам цього».

Те, що я сказав, було трохи незручне, але необхідне. Поведінка з жіночим мисленням має свої чіткі правила, яких не можна порушувати: той, хто поклав собі переконати жінку, спростувати її погляди чи уявлення розумними доказами, навряд чи доможеться успіху. Набагато розумніше взяти до уваги той образ, якого хоче надати вона собі (її принципи, ідеали, переконання), і запровадити (за допомогою софізмів) гармонійний зв’язок поміж тим уявним образом і поведінкою, якої ми від неї хочемо. Наприклад, Гелена полюбляла «простоту», «природність», «ясність». Ті ідеали випливали з давнього революційного пуританства й асоціювалися з ідеєю «чистої», «незаплямованої», морально стійкої й принципової людини. Та оскільки світ Гелениних принципів ґрунтувався не на мисленні, а (як у більшості людей) на кількох спонуках, що взагалі позбавлені логіки, було дуже легко пов’язати її образ «ясного чоловіка» з цілком аморальною поведінкою і в такий спосіб завадити, щоб поведінка, до якої схильна була Гелена (подружня зрада), увійшла у травматичний конфлікт із її ідеалами. Чоловік має право хотіти від жінки чого завгодно, та якщо він не хоче поводитися мов тварина, то має діяти відповідно до її щонайглибших ілюзій.

Упродовж цього часу до ресторану одне за одним заходили відвідувачі, й незабаром усі столики були зайняті. Знову з’явився кельнер, обійшов усіх і спитався, що вони хочуть замовити. Я передав меню Гелені. Вона повернула його мені, сказавши, що я ліпше обізнаний із моравською кухнею.

Утім, обізнаність із моравською кухнею тут була ні до чого, бо меню нічим не відрізнялося від тих, що їх зазвичай подають у всіх ресторанах цієї категорії, і складалося з переліку кількох пересічних страв, що поміж них не знаєш, яку й обрати. Я розглядав (сумовито) те меню, а поруч уже нетерпляче стояв кельнер, очікуючи замовлення.

«Хвилинку», — сказав я йому.

«Ви ще чверть години тому хотіли обідати, а й досі нічого не обрали!» — покартав мене він й, обернувшись, пішов.

На щастя, він незабаром повернувся, й ми зважилися замовити два фаршировані рулети, ще по чарці ялівцівки і содову.

Гелена (наминаючи свій рулет) заявила, що це чудово (вона страх як полюбляла цей прислівник), що ми, мовляв, сидимо обоє в ресторані містечка, в якому вона ніколи не бувала і про яке мріяла ще за тієї пори, коли була учасницею ансамблю імені Фучика, де виконували пісні цього краю. Сказала також, що, звісно, це погано, але вона нічого не могла вдіяти, що їй добре зі мною і що це дужче за неї.

Я відказав, що соромитися своїх почуттів — ознака ницого лицемірства. І погукав кельнера, щоб приніс рахунок.

Надворі перед нами бовванів бароковий монумент. Я тицьнув на нього пальцем. «Погляньте, Гелено, на цих святих акробатів! Погляньте, як вони намагаються видряпатися! Наче на небо хочуть вилізти! А небові на них начхати! Небо навіть не знає, що вони існують, ці бідолашні крилаті хробаки!»

«А й правда, — сказала Гелена, на яку алкоголь, здається, добряче подіяв. — Нащо тут ці статуї святих? Чом би не поставити на майдані монумент, який прославляв би життя, а не релігію? — Утім, ще якийсь контроль над собою вона зберегла, бо відразу ж докинула: — Може, я ляпнула дурницю? Але ж це не дурниця, скажіть?»

«Ні, не дурниця, Гелено. Ви маєте цілковиту рацію, життя прекрасне, і ми ніколи не зможемо уславити його як слід!»

«А певно, — сказала Гелена, — люди можуть казати що завгодно, але життя — це просто диво, а провісників лиха я боюся; адже в мене більше, ніж у будь-кого, підстав скаржитися, аби лиш я захотіла, але я цього не роблю; та й чого нарікати на життя, подумайте, якщо випала така розкішна днина, як сьогодні; це ж просто чудово: це місто, де я ніколи не бувала, і я з вами…»