Милан Кундера - Жарт

«Авжеж», — відказала вона тихенько.

«А до якого типу чоловіків він належить?»

Вона звела плечима і сказала:

«Чоловік».

«І давно ви його знаєте?»

«Уже тринадцять років ми одружені, та й до того були знайомі».

«То ви були ще студенткою?»

«Так. Першого курсу».

Вона хотіла поправити спідницю, я взяв її за руку і не дав того зробити. Допитувався далі:

«А він? Де ви його зустріли?»

«На репетиціях ансамблю».

«Ансамблю? Він співав там, ваш чоловік?»

«Авжеж. Як і ми всі».

«Ага, то в ансамблі ви й познайомилися… Гарна обстановка для кохання».

«А певно!»

«Та й уся та епоха гарна була».

«Ви теж любите спогади про неї?»

«Найкращий період мого життя. Але скажіть, ваш чоловік — то було перше ваше кохання?»

«Не хочу я зараз і думати про нього!» — захищалася вона.

«Я хочу пізнати вас, Гелено. Тепер я все хочу знати про вас. Що ясніше бачитиму я вас, то дужче ставатимете ви моєю. То до нього був у вас хтось?»

Вона схилила голову.

«Так».

Мені стало прикро, що в Гелени був хтось іще до Павла Земанека, адже це майже знецінювало його і могло звести нанівець увесь мій задум.

«Справжнє кохання?»

Вона похитала головою.

«Просто дурна цікавість».

«Отож перше кохання — це був таки ваш чоловік».

«Так, — погодилася вона, — але так давно було…»

«Який він був?» — допитувавсь я тихенько.

«Та нащо вам це знати?»

«Таж я всю вас хочу, із усім, що є у вашій голівці!» — сказав я і погладив її коси.

Як щось і заважає жінці розповідати коханцеві про свого чоловіка, то дуже рідко це буває шляхетність, делікатність чи достеменний сором, а найчастіше вона просто боїться розізлити коханця. Коли ж він усуне ту осторогу, жінка відчуватиме до нього величезну вдячність, та й вільніше почуватиметься, зокрема, і тому, що їй буде про що побалакати, адже кількість тем для розмови не сягає нескінченності, а для заміжньої жінки її чоловік — просто-таки омріяна тема, це єдина тема, в якій вона почувається впевнено, її вона тлумачить із певністю справжнісінького експерта, зрештою, кожна людина полюбляє видавати себе за експерта і цим тішитися. Отож, коли я дав на здогад Гелені, що ця тема не буде мені прикрою, вона цілком розкуто почала говорити про Павла Земанека і настільки поринула у спогади, що жодного разу не заплямувала його образ; розповіла, як вона закохалася в нього (стрункого хлопчину зі світлим чубом), як поважала вона його, коли він став політичним лідером їхнього ансамблю, як любили його всі її подруги, та й вона теж (він так умів говорити!), як гармонійно розвивалося їхнє кохання за тієї пори, яку вона спробувала виправдати кількома фразами (хіба ж ми знали, що Сталін розстрілював вірних комуністів?), либонь, не тому що хотіла звернути балачку на політику, а тому що почувалася причетною до того всього. Те, в який спосіб вона боронила епоху своєї молодості й ототожнювала себе з нею (вона говорила про неї як про втрачений притулок), скидалося майже на якусь невеличку демонстрацію: бери мене і без жодних умов, крім одної: ти дозволиш мені бути такою, яка я є, приймеш мене з усіма моїми переконаннями. Так демонстрація переконань за ситуації, коли йдеться не про переконання, а про тіло, має в собі щось аномальне, вона свідчить про те, що переконання у певний спосіб не дають спокою тій жінці: або вона остерігається, щоб її не запідозрили в тому, що в неї узагалі ніяких переконань нема, або ж (і в ситуації з Геленою це найправдоподібніше) вона потайці сумнівається у їхній вартісності й, щоб надати їм цінності, ставить під загрозу те, що в її очах має безсумнівну вагу: сам акт кохання (може, з хитрою підсвідомою певністю, що для коханця той акт означає більше, ніж суперечка з приводу її переконань). Ця Геленина демонстрація не була мені неприємна, тому що наближала мене до самісінького осердя моєї пристрасті.

«Ось бачите це?» Вона показала мені невеличку срібну бляшку, що кріпилася до браслета її годинника коротким ланцюжком. Я нахилився, щоб роздивитися її, а Гелена тим часом пояснювала: на цій бляшці викарбуваний Кремль. «Це Павел мені подарував», — сказала вона і розповіла історію тієї дрібнички: мовляв, одна російська дівчина подарувала її своєму коханому на ймення Саша, який подався воювати, воював він довго, аж дійшов до Праги, від лиха він її урятував, але знайшов там і свою згубу. На горішньому поверсі вілли, де мешкали Земанекові батьки, російська армія влаштувала шпиталь; там доживав останні свої дні поранений лейтенант Саша, від якого не відходив Павел, що дуже заприязнився з ним. Перед смертю Саша подарував Павлові цю бляшку з Кремлем, яку носив на шиї упродовж усієї війни. Павел зберігав той дарунок як найдорожчу реліквію. Якось, коли вони вже були заручені, Павел із Геленою посварилися й навіть збиралися вже було урвати стосунки; та помирилися врешті, й Павел подарував їй ту дешеву (але, як спогад, таку дорогу) дрібничку; відтоді Гелена весь час носила її при собі, для неї вона була як послання (я спитав яке, і вона сказала: «Послання радості»), яке вона покликана нести до кінця своїх днів.