Милан Кундера - Жарт

«Не дивіться», — попросила вона.

«Я хочу вас бачити», — сказав я.

«Ні, лиш не тоді, коли я роздягаюся».

Я підійшов до неї. Обнявши її попід пахвами, ковзнув долонями по її стегнах; під трохи вогким від поту шовком комбінації відчув м’яку округлість її тіла. Вона звела обличчя, вуста її розтулилися (сіпнувшись) від багаторічної звички до поцілунку. Та я не хотів її цілувати, хотів радше дивитися на неї, причому так довго, як тільки можливо.

«Роздягайтеся, Гелено», — повторив я, відходячи на кілька кроків, щоб скинути піджак.

«Забагато світла тут», — сказала вона.

«Це те, що й треба», — сказав я їй і повісив піджак на спинку стільця.

Вона скинула комбінацію і жбурнула її на светр і спідницю; відстебнула і одну за одною скинула панчохи; не жбурнула їх, а понесла до стільця і дбайливо поклала; потім випнула груди і сягнула руками поміж лопатки; минуло кілька секунд, аж її плечі опустилися разом із бюстгальтером, що ковзнув її грудьми; стиснуті поміж плечима і руками, її перса стулилися докупи, великі, повні, бліді й, звісно ж, трохи обважнілі.

«Роздягайтеся, Гелено», — сказав я їй востаннє. Вона глянула мені у вічі, потім скинула чорні еластикові труси, що тісно облягали її, і кинула їх туди, де вже лежали панчохи і светр. Вона була гола.

Я уважно фіксував найменші подробиці тієї сцени: адже йшлося мені не про те, щоб сягнути швидкої утіхи з жінкою (будь-якою), мені кортіло у щонайменших подробицях заволодіти чужим інтимним світом, причому опанувати його за пів дня, упродовж однісінького акту кохання, під час якого я повинен бути не лише тим, хто поринає з головою у пристрасть, а й тим, хто чатує на прудку здобич, а отже, бути надзвичайно уважним і пильним.

Досі я володів Геленою лише поглядом. Ще й зараз тримався я від неї на відстані, хоч вона, навпаки, вже прагнула палкого контакту, що захистив би її тіло від холодного погляду. Навіть на віддалі цих кількох кроків я вже відчував вогкість її вуст і чуттєву нетерплячку її язика. Секунда, дві — і я вже був перед нею. Ми обнялися, стоячи посеред кімнати, поміж двома стільцями, закиданими нашим одягом.

Вона пробурмотіла: «Людвіку, Людвіку, Людвіку…». Я попровадив її до дивана. Поклав її. «Іди, іди! — сказала вона. — Іди до мене, йди…»

Дуже рідко буває так, що фізичне кохання поєднується із духовним. Що ж, власне, робить душа, коли тіло зливається (отим незабутнім, універсальним і незмінним порухом) з іншим тілом? Так багато всього вона встигає вигадати за той час, усталюючи в такий спосіб свою перевагу над монотонністю тілесного життя! З такою зневагою ставиться до тіла, що служить їй (як і тіло іншого) тільки приводом для того, щоб розвинути в тисячу разів потужніші фантазії, ніж ті, що криються у двох сплетених тілах! Чи й навпаки: так уміє вона принизити тіло, кинувши його в обійми хибких конвульсій, що скидаються на гойдання маятника вперед і назад, а сама тим часом поринає думками (вже втомлена тілесними примхами) деінде: у шахову партію, у згадку про сніданок або ж у читання.

Чужі одне одному тіла поєднуються часто. Буває навіть так, що й душі можуть зливатися. Але в тисячу разів рідше трапляється, що тіло зливається зі своєю душею, причому так гармонійно, що разом із нею може поділяти пристрасть…

Що ж робила моя душа, коли тіло моє кохалося із Геленою?

Моя душа бачила жіноче тіло. До нього вона була байдужа. Вона знала, що це тіло має для неї сенс лише тому, що його звик бачити і кохати той, кого тут не було; тим-то й намагалася вона дивитися на те тіло очима цього третього, який був відсутній, тим-то і силкувалася стати його посередником, вона бачила голизну жіночого тіла, зігнуту ногу, складки на животі, перса, та все це набувало сенсу лише в ті хвилини, коли мій погляд ставав поглядом того відсутнього третього; тоді моя душа вливалася у його погляд і, поєднуючись із ним, бачила зігнуту ногу, складки на животі, перса, як бачив їх той відсутній третій.

Моя душа ставала не лише посередником того третього, а й веліла моєму тілу заступити його тіло, а потім відступала і спостерігала за цими сласними обіймами подружжя, аж ураз веліла моєму тілові знову набути його ідентичності, увійти в це подружнє злягання й брутально зруйнувати його.

На Гелениній шиї спазматично засіпалася блакитна жилка; голова її обернулася, зуби вп’ялися у подушку.

Вона прошепотіла моє ім’я, а очі її благали про те, що треба звести дух.

Моя душа веліла провадити її далі, гнати від утіхи до утіхи, порати її тіло у всіх позиціях, щоб вивести з тіні й зачаєності всі ті куточки, на які падав погляд того відсутнього третього; не давати їй ніякого спочинку, знову і знову повторювати цю конвульсію, в якій вона стає справжня, така, як є, не вдає з себе бозна-що, конвульсію, в якій закарбувалося це тіло в пам’яті того третього, що був тут відсутній, закарбувалося мов тавро, немов печать, немов шифр, немов емблема. Викрасти той таємний шифр, ту королівську печать! Пограбувати таємний покій Павла Земанека, обнишпорити його до щонайменших закутків і все поперекидати догори дном!