Милан Кундера - Жарт

Я дивився у Геленине обличчя, червоне мов буряк, спотворене гримасою; я поклав на нього долоню, як ото кладуть її на річ, яку можна обернути і перевернути, знівечити або зім’яти; я обернув її лице праворуч, потім ліворуч; кілька разів зробив отак, а потім той порух переріс у ляпас, потім у другий, а потім у третій. Гелена почала схлипувати, потім лементувати, та не від болю, а з утіхи вона лементувала, задерши підборіддя до мене, а я бив її, бив і бив; потім побачив, що не лише підборіддя здіймається піді мною, а й груди, і я бив (піднявшись над нею) ЇЇ по руках, по боках, по персах…

Усе добігає краю; скінчився нарешті й цей прекрасний розбій. Гелена лежала на животі поперек дивана, вона була зморена і геть виснажена. На її спині видно було родимки, а нижче, на сідницях, червоні сліди від ляпасів.

Я підвівся й, заточуючись, перейшов кімнату; відчинив двері ванної, обернув кран і вмився холодною водою, сполоснувши обличчя, руки і все тіло. Потім звів голову і глянув у дзеркало; обличчя моє всміхалося; коли я побачив його таким (усміхненим), та усмішка видалася мені кумедною, і я зареготався. Урешті втерся рушником і сів на краю ванни. Мені кортіло побути самому бодай кілька секунд, щоб натішитися цією раптовою самотністю, щоб натішитися радістю.

Авжеж, я був задоволений; може, навіть і геть щасливий. Почувався я переможцем, і наступні хвилини та години були вже для мене зайві й нецікаві.

Потім я пішов назад.

Гелена вже лежала не долілиць, а на боку; вона глянула на мене. «Іди до мене, любий», — сказала вона.

Чимало людей після фізичного поєднання їхніх тіл вважають, що вони зіллялися й духовно, тож, унаслідок цієї облудної певності, автоматично дозволяють собі звертатися на «ти» до свого партнера. Оскільки я не поділяю віри в гармонійну синхронізацію душі й тіла, те Геленине звертання збентежило мене і викликало в мені неприязнь. Не відповівши на її поклик, я підійшов до стільця, де лежали мої речі, й хотів було вбрати сорочку.

«Не вдягайся… — попросила Гелена й, простягнувши до мене руку, повторила: — Іди до мене!»

Я хотів тільки одного: щоб далі нічого не було, а якщо це неможливо і воно все-таки буде, то щоб ті хвилини згубилися в незначущості, щоб вони були невагомі, легші від куряви; не хотів я контакту з Геленою, думка про ніжність лякала мене, та заразом остерігавсь я й напруги, й будь-якої драматизації; тим-то неохоче покинув я сорочку на стільці й сів коло Гелени. Жах, та й годі: вона притулилася до мене, припавши лицем до моєї ноги і вкриваючи її поцілунками; незабаром нога стала аж мокра, та не від цілунків: коли вона звела голову, я побачив, що її щоками котяться сльози. Вона втерла їх і сказала: «Не гнівайся, коханий, не гнівайся на мене, що я плачу». Ще раз міцно пригорнувшись, вона обняла мене руками і врешті заридала.

«Що з тобою?» — запитав я.

Схиливши голову, вона сказала: «Нічого, нічого, дурнику мій» — і почала вкривати моє обличчя і все тіло гарячковими поцілунками. «Я з глузду зсунулася від кохання», — додала вона потім і, оскільки я нічого не казав, далі провадила: «Ти кепкуватимеш з мене, але мені байдуже, я ошаліла від кохання, ошаліла!», а що я й далі мовчав, то вона сказала: «І я щаслива…», потім кивнула на столик із недопитою пляшкою горілки. «Ну ж бо, налий!»

Не було в мене ані найменшого бажання наливати ні собі, ні Гелені; я остерігався, щоб нові чарчини горілки не посилили небезпеку продовження цього дня (який був чудовий, та лише за умови, що вже добіг краю, лишився за мною позаду).

«Ну прошу тебе, любий! — Вона вперто показувала на столик і вибачливим тоном докинула: — Не гнівайся, я така щаслива, мені хочеться бути щасливою…»

«Мабуть, для цього не треба пити горілки», — зауважив я.

«Не гнівайся, мені так хочеться!»

Нічого не вдієш; я налив їй чарку. «Ти не гніваєшся на мене?» — запитала вона. Я заперечно хитнув головою. Вона одним духом вихилила чарку і сказала: «Постав це все коло мене!». Я поставив пляшку із чаркою долі, на відстані простягнутої руки.

Вона хутко оговталася від нещодавньої втоми і відразу ж почала корчити з себе маленьке дівча, хотіла тішитися, веселитися і всіляко виказувати своє щастя. Вочевидь, вона почувалася цілком розкутою і природною у своїй голизні (на ній був тільки годинник, де теліпалася ота бляшка із зображенням Кремля), вона прибирала різних поз, у яких їй було б зручніше: схрестила ноги по-турецькому, потім, простягнувши їх, сперлася на лікоть, потім лягла на живіт і поклала голову мені на коліна. Знову і знову товкла вона мені, яка, мовляв, щаслива, намагаючись тим часом поцілувати мене, а я самозречено терпів це, зокрема, тому що губи її були слиняві, а їй не досить було моїх рук та плечей, вона силкувалася ще й вуст моїх сягнути (мушу сказати, я страх не люблю слинявих поцілунків, хіба що у сліпому вирі пристрасті).