Милан Кундера - Жарт

У нападі ясновидого жаху я раптом зрозумів, що, по суті, в мене немає підстав не вірити їй. Коли вона з полегшенням помітила це, то почала просити, щоб я сказав їй, що вона таки переконала мене; потім налила собі горілки і захотіла цокнутися зі мною (я відмовився); вона поцілувала мене; у мене аж дрижаки по спині пробігли, але я не зміг відвернутися; мене наче зачаклували її блакитні тваринні очі та її голизна (метушлива й вертлива).

Тепер я бачив ту голизну не такою, як досі; та голизна була вже облуплена, позбавлена тієї збудливої обслони, яка затуляла всі її вікові ґанджі, в яких наче зосередилася вся історія подружжя Земанеків і які тим-то і привертали мою увагу. Тепер, коли вона стояла переді мною, наче облуплена, без чоловіка і подружнього ярма, нічого, тільки вона сама, її фізичні ґанджі раптом утратили їхній звироднілий чар і теж були не більше ніж самими собою, — простісінькими фізичними вадами.

Гелена чимраз дужче п’яніла і дедалі дужче почувалася задоволеною; вона тішилася тим, що я вірю в її кохання, та не могла відразу вигадати, як виказати ті свої почуття: їй раптом закортіло ввімкнути радіо (обернувшись до мене спиною, вона присіла перед приймачем і обернула регулятор); пролунав джаз; Гелена випросталася, очі її сяяли; ось вона заходилася незграбно наслідувати хвилясті танцювальні фігури твісту (я з жахом стежив за її цицьками, що теліпалися з боку на бік). Потім пирхнула. «Добре в мене виходить? Знаєш, я ніколи цього не танцювала!» Потім гучно зареготалася й обняла мене, їй кортіло, щоб я потанцював з нею; я відмовився, і це розізлило її; вона сказала, що ці танці їй незнайомі, то я повинен навчити її так танцювати; і взагалі, їй хочеться, щоб я навчив її багатьох речей, адже їй кортить знову стати молодою разом зі мною. Вона попросила мене запевнити її, що вона завжди була молода (я зробив це). Вона усвідомила, що я вбраний, а вона ні, й знову зареготала; це видалося їй страшенно незвичним; вона запитала, чи в господаря цього помешкання нема великого дзеркала, щоб вона могла поглянути на нас обох. Замість дзеркала там була тільки засклена книжкова шафа; вона спробувала роздивитися нас, але відображення було нечітке; вона підійшла до шафи і знову пирхнула від сміху, розгледівши корінці книжок: Кальвінова «Інституція», Біблія, «Листи до провінціала» Паскаля, твори Гуса; вона дістала Біблію, прибрала врочистої пози, навмання розгорнула книгу і почала читати тоном пророка. Потім запитала, чи хороший із неї проповідник. Я відказав, що те релігійне читання личить їй, та вже пора вбиратися, незабаром прийде пан Костка. «Котра ж година?» — запитала вона. «Пів на сьому», — відказав я. Вона вхопила мене за ліве зап’ястя, де я носив годинника, і вигукнула: «Брехун! За чверть шоста! Ти хочеш здихатися мене!».

Мені хотілося, щоб вона опинилася десь далеко; щоб її тіло (таке відчайдушно матеріальне) дематеріалізувалося, розтопилося, спливло за водою або ж вивітрилося парою крізь вікно, — але це тіло було тут, тіло, яке я ні в кого не вкрав, в якому нікого не переміг і не знищив, пошарпане тіло, яке покинув чоловік, тіло, яким я хотів скористатися, але воно скористалося мною, а тепер нахабно раділо, тішилося і плигало на радощах.

Ніяк не щастило мені скоротити хвилин тієї чудернацької муки. О пів на сьому Гелена нарешті почала вбиратися. Побачивши на руці червоний слід від удару, вона погладила його; сказала, що це залишиться їй на згадку про мене аж до наступної зустрічі; потім хутко поправилася: звісно ж, ми зустрінемося набагато раніше, ніж цей слід зникне на її тілі! Стоячи переді мною (одну панчоху вона вже наділа, другу тримала в руці), вона хотіла, щоб я пообіцяв їй, що ми і справді побачимося раніше; я підтвердив кивнувши; того їй виявилося не досить, вона почала вимагати, щоб я дав слово, що ми відтепер зустрінемося ще багато разів.

Вбиралася вона дуже довго. Пішла за кілька хвилин до сьомої.

Я відчинив вікно, з нетерпінням очікуючи, аж протяг винесе усі згадки про цю змарновану днину, залишки усіх запахів і відчуттів. Прибрав пляшку, порозкладав подушечки на дивані, й коли мені здалося, наче вже не лишилося ніяких слідів, сів у фотелі коло вікна, очікуючи (майже наполегливо) Костку, — очікуючи на його чоловічий голос (мені страшенно хотілося почути глибокий чоловічий голос), на його високу постать із плескатими грудьми, на його мирні слова, очікуючи і те, що він розкаже мені про Люцію, яка, на відміну від Гелени, була така нематеріальна, така абстрактна, така далека від конфліктів, напруг і драм і водночас так упливала на моє життя; потім мені спало на думку, що цей уплив здійснювався в такий самий спосіб, як ото, за словами астрологів, упливають на людське життя рухи зірок; сидячи у фотелі (коло відчиненого вікна, в яке виносило протягом Геленин дух), я думав про те, що, либонь, таки розгадав той містичний ребус і дізнався, чому Люція промайнула небом цих двох днів: лишень задля того, щоб звести нанівець мою помсту, щоб обернути імлою все, що привело мене сюди; адже Люція, ця жінка, яку я так колись кохав і яка в незбагненний спосіб вислизнула від мене останньої миті, була богинею втечі, богинею марної погоні, богинею імли; і вона й досі тримає в руках мою голову.