Милан Кундера - Жарт

Бачив я Гелену лише тричі в житті, й цього було замало, щоб закарбувати в пам’яті її достеменний образ. Щоразу, коли намагався його уявити, якась риса того образу виявлялася такою загостреною, що Гелена оберталася своєю карикатурою. Та хоч яка недосконала була моя уява, мені здавалося, ніби оці перебільшення й відкривали в Гелені оте головне, що крилося під її зовнішністю.

Того разу не міг я звільнитися від образу її тілесної пухкості, млявості її тіла, що була не лише віковою ознакою, не лише наслідком її материнства, а передовсім результатом її душевної (еротичної) безпорадності, її нездатності опиратися (яку вона марно намагається приховати під зарозумілістю своїх балачок), від її покликання вічно бути сексуальною здобиччю. Відбивав той образ справжню Геленину сутність чи тільки моє ставлення до неї? Хтозна. Автобус мав уже ось-ось прибути, і я хотів побачити Гелену такою, якою мені змалювала її моя уява. Я заховався в під’їзді одного з будинків коло майдану, який оточував автобусну станцію, бо мені хотілося простежити за нею бодай хвильку, поглянути, як вона безпорадно роззиратиметься довкруги, підозрюючи, що марно приїхала сюди й не побачить мене.

Ось і автобус прибув на станцію, й одною з перших вийшла з нього Гелена. На ній був непромокальний блакитний плащ (комір зведений, талія щільно підперезана пасочком), який надавав їй молодого і спортивного вигляду. Вона глянула туди й сюди, але нітрохи не збентежилася й, обернувшись, без вагань подалася до мого готелю, де для неї теж була заброньована кімната.

Я знову впевнився, що уява намалювала мені тільки спотворений Геленин образ. На щастя, реальна Гелена виявилася набагато красивіша, ніж та, яку я уявляв собі, і я знову зазначив це, спостерігаючи зі спини, як вона іде на високих підборах до готелю. Потім пішов за нею.

Вона була вже в бюро обслуговування, схилилася над столом, де службовець байдужо записував її в книгу пожильців. Вона диктувала йому своє прізвище: «Земанек, Зе-ма-нек…».

Я стояв за її спиною і слухав. Коли службовець поклав перо, Гелена запитала в нього: «А товариш Ян проживає тут?». Я підійшов ззаду і поклав їй долоню на плече.

Усе, що відбувалося поміж мною і Геленою, було продовженням чітко і ретельно продуманого плану. Звісно, Гелена від першого нашого побачення теж плекала якийсь задум, та навряд чи її наміри сягали далі невиразного жіночого бажання, що прагне зберегти свою безпосередність, свою чуттєву поезію, тож не дуже переймається тим, щоб заздалегідь планувати розвиток подій і керувати ним. Зате я від початку діяв як автор і як постановник цієї пригоди, якої мав зазнати, і не хотів здати на волю випадкового натхнення ні вибір своїх слів, ні приміщення, де збирався лишитися з нею на самоті. Я усунув навіть найменший ризик проґавити нагоду, яка мені випадала і яку я так високо цінував, і не тому що Гелена була молода, приваблива чи вродлива, а з тієї однісінької причини, що вона звалася так, як вона звалася, — її чоловік був той, кого я ненавидів.

Коли в інституті мені сповістили, що до нас завітала товаришка Земанек із радіо й що мені доведеться розмовляти з нею про наші дослідження, я хоч і згадав відразу про мого колишнього товариша по навчанню, та подібність прізвища видалася мені простою грою випадку, і якщо перспектива приймати цю особу мені була неприємна, то лише тому, що тут відігравали роль зовсім інші мотиви.

Я не люблю журналістів. Найчастіше вони поверхові, балакучі й надзвичайно самовпевнені. Ще дужче знеохотило мене те, що Гелена відрекомендувалася як співробітниця радіо, а не газети. Адже, як на мене, газети відзначаються однією пом’якшувальною рисою: вони не зчиняють гамору. Їхня нікчемність тихенька; вони не нав’язують себе вам; їх можна згорнути і викинути в урну. А радіо, хоч воно теж нікчемне, тієї риси не має: воно переслідує нас у кав’ярні, в ресторані, навіть під час відвідин людей, котрі неспроможні жити без того, щоб їм весь час турчали у вуха.

У Гелени мене дратувало навіть те, як вона розмовляла. Я відразу ж збагнув, що в неї була вже готова думка про наш інститут і про наші дослідження, тож зараз їй залежало тільки на тім, щоб отримати від мене кілька конкретних прикладів, які можна було б зручно укласти в кілька заяложених штампів. Я щосили намагався ускладнити їй те завдання, говорив заплутано і туманно, намагаючись спростувати всі ті думки, які вона заготовила наперед. Коли ж виникала загроза, що попри все вона таки зрозуміє мене, я ухилявся від теми, переходячи на особисті розмови; казав, що рудуватий колір волосся дуже їй личить (хоч насправді був цілковито протилежної думки), розпитував про її роботу на радіо, про її улюблені книжки. І в думках, що снувалися попід плином нашої балачки, потроху сягав висновку, що збіг прізвищ аж ніяк не може бути випадковим. Ця балакуча журналістка, ця метушлива кар’єристка була, як мені видавалося, кровно пов’язана з чоловіком, якого я теж знав як метушливого базіку і кар’єриста. Отож легким, грайливим тоном я запитав, хто ж її чоловік. І упевнився, що взяв правильний слід: після двох чи трьох наступних запитань стало зрозуміло, що це той-таки Павел Земанек. Мушу сказати, що тієї хвилі я ще не збирався зблизитися з нею, як ото надумав потім. Навпаки: неприязнь, яку я почув до неї від самого початку, тільки зросла після того, як я дізнався, хто вона така. Я почав шукати приводу негайно урвати розмову з цією настирливою журналісткою й перекинути її якомусь колезі; думав навіть про те, яка це буде втіха — витурити за двері цю жінку, що весь час усміхається, і шкодував, що це неможливо.