Милан Кундера - Жарт

Певна річ, я не впізнав його, хоч і довгенько спостерігав за ним під час його промови. Щоб не давати заперечної відповіді на те бентежне запитання, я спитався, як йому ведеться. Він сказав, що ведеться непогано, і я впізнав його: то був Ковалік, приятель із колежу. Риси його фізіономії трохи обвисли на брезклому обличчі, то впізнав я їх лише зараз; утім, поміж моїми товаришами Ковалік завжди був сіряком, ні слухняним, ні неслухняним, ні товариським, ні відлюдькуватим, та й навчався так собі; над чолом його тоді стирчали жмутки непокірного чуба, яких тепер уже не було, то воно й не дивно, що я його не впізнав одразу.

Він запитав, що я тут роблю, може, в мене є якась рідня поміж молодими матерями. Я відказав, що нема, прийшов я сюди просто з цікавості. Задоволено всміхнувшись, він почав пояснювати, що міський національний комітет доклав максимум зусиль задля того, щоб цивільні обряди здійснювалися з належною гідністю, і зі скромною гордістю додав, що він, службовець відділу записів цивільного стану, теж уніс певний вклад у цю справу і навіть здобув подяку від начальства. Я запитав його, чи не хрестини оце допіру відбувалися. Він відказав, що це не хрестини, а привітання громадян, які щойно прийшли на світ. Видно було, що він радий нагоді побалакати. За його словами, тут зіткнулися дві великі установи: з одного боку — католицька церква з її обрядами і тисячолітніми традиціями, а з другого боку — цивільні установи, які намагаються новітнім церемоніалом замінити давні обряди. Він додав, що люди тільки тоді відмовляться від хрещень і вінчань у церкві, коли наші цивільні обряди стануть такі гарні та пишні, як і церковні.

Я сказав, що, як видно, діло це не таке просте. Він погодився й одказав, що радий з того, що вони, співробітники відділу записів цивільного стану, знайшли певну підтримку в наших діячів мистецтва, які (сподіваємося) зрозуміли, що це велика честь — надати нашому народові по-справжньому соціалістичні похорони, одруження й хрестини (обмовка, тут він відразу ж поправився: вітання новонародженим громадянам). Що ж до віршів, додав він, що їх читали сьогодні маленькі піонери, то вони були чудові. Я погодився й запитав, чи не було б набагато ефективніше дати громадянам цілковиту змогу уникати будь-яких церемоній, щоб вони в такий спосіб відвикли від церковних обрядів.

Він сказав, що люди нізащо не відмовляться від своїх весіль і похоронів. Та й, із нашого погляду (він зробив наголос на слові «нашого», наче щоб дати мені на здогад, що теж вступив до комуністичної партії), було б шкода, якби ми не використали цих обрядів для того, щоб прилучити людей до нашої ідеології та нашої держави.

Я запитав мого колишнього однокласника, як вони поводяться з тими, хто опирається цим обрядам, якщо такі, звісно, є. Він сказав, що, звісно ж, такі трапляються, не всі ж бо засвоїли нове мислення, та якщо вони не хочуть, їм надсилають запрошення за запрошенням, тож більшість усе-таки приходить за тиждень чи два. Я запитав, чи обов’язкові ці церемонії. Ні, відказав він, усміхнувшись, але в такий спосіб національний комітет оцінює рівень свідомості громадян і їхнє ставлення до держави, а оскільки кожен урешті збагне це, то й прийде.

Я сказав Ковалікові, що національний комітет поводиться зі своїми людьми ще суворіше, ніж церква зі своїми віруючими. Ковалік усміхнувся й відповів, що тут нічого не вдієш. Потім запросив на хвильку до свого кабінету. Я відказав, що, на жаль, не маю часу, бо мушу зустріти людину з автобуса. Він запитав, чи бачив я когось із «хлопців» (тобто однокласників). Я сказав, що ні, але радий був побачити його, бо як треба буде і мені охрестити дитину, то поїду сюди і звернуся до нього. Він зареготався й поплескав мене по плечу. Ми потиснули один одному долоні, і я знову вийшов на майдан, думаючи про те, що до прибуття автобуса лишилося п’ятнадцять хвилин.

П’ятнадцять хвилин — це недовго. Перетнувши майдан, пройшов біля перукарського салону, глянув крізь вітрину досередини (хоч знав, що Люції там нема, вона мала з’явитися тільки пополудні); потім попрямував до автобусної станції, уявляючи собі Гелену: її лице, припорошене темною пудрою, її рудувате, напевне, фарбоване волосся, її статуру, що вже не така струнка, та все ж таки зберегла елементарне співвідношення пропорцій, яке дозволяє бачити в ній жінку, уявляв усе, що ставило її на ту збудливу межу, яка лежить поміж несмаком і привабливістю, — її голос, надто гучний, щоб бути приємним, її занадто жваву міміку, що зраджувала нетерпляче бажання ще подобатися.