Милан Кундера - Жарт

Усі ті відомості були скупі, вони не лише не з’ясували Люціїної таємниці, а й огорнули її ще дужчою загадковістю.

Я пообіцяв директорові, що візьму цю дівчину під свою опіку. Вона вабила мене. Мовчазна, працювала завзято. В її скромності був якийсь спокій. Не помічав я у ній і сліду химерності, якої можна було чекати від дівчини, що вешталася бозна-де кілька тижнів. У держгоспі, казала вона, їй добре, і вона не збирається йти звідси. М’яка вона була, готова поступитися в будь-якій суперечці, тож потроху зажила прихильності в дівчат, що працювали з нею. І все ж таки видно було, що за її небагатослівністю криється те, що виказує нелегку долю і скривджену душу. Мені так хотілося, щоб вона звірилася мені у всьому, та я знав, що в житті їй довелося вислухати чимало запитань, які, мабуть, викликали в неї враження, ніби її допитують. Тим-то я нічого не питав у неї і почав сам розповідати. Я говорив із нею щодня. Ділився моїми планами про влаштування поля лікарських рослин. Розповідав, як селяни колись лікувалися відварами чи настоянками різного зілля. Казав про вужаче зілля, яке використовували від холери або чуми, про ломикамінь, що руйнує камінці в нирках і жовчних протоках. Люція слухала. Вона любила рослини. Та що вже за проста душа це була! Нічого не знала вона про них, навіть назвати не могла майже жодної.

Надходила зима, а в Люції, крім тих гарних суконь, не було чого вдягнути. Я допоміг їй розібратися з грішми. Змусив її придбати непромокальний плащ і светр, а потім інші речі: взуття, піжамку, панчішки, тепле пальто…

Якось я запитав, чи вірить вона у Бога. Відповідь її видалася мені вельми значущою. Вона не сказала «ні», не сказала і «так». Насилу звела плечима і відказала: «Не знаю». Я запитав, чи знає вона, хто такий Ісус Христос. Вона сказала, що знає. Насправді вона нічого не знала про нього. Його ім’я невиразно пов’язувалося у неї з Різдвом і ще з кількома уявленнями, що ніяк не узгоджувалися поміж собою. Досі Люція не знала ні віри, ні безвір’я. У мене аж голова обертом пішла, либонь, як у закоханого, який виявив, що до нього жоден чоловік ще не торкався тіла його коханої. «Хочеш, я розкажу тобі про нього?» — запитав я; вона згідно кивнула. Пасовиська і пагорби вже були вкриті снігом. Я почав розповідати. Люція слухала…

Чималенько випало на її тендітні плечі. Їй потрібен був хтось, що допоміг би їй, але нікому не було до неї діла. Допомога, яку пропонує релігія, Люціє, проста: здайся. Здайся разом зі своїм тягарем, від якого ти знемагаєш. У самопосвяті настає велике полегшення. Знаю, що тобі не було кому здаватися, бо ти боялася людей. Але є Бог. Здайся йому. Тобі стане легше.

Піддатися — означає відкинути минуле життя. Вирвати його з душі. Сповідатися. Скажи мені, Люціє, чому ти втекла з Острави? Через ті могильні квіти?

І через них теж.

А навіщо ти їх брала?

Бо їй було сумно. Вона ставила їх у вазу в гуртожитку в кімнаті. Вона збирала їх і на лоні природи, але ж Острава — чорне місто і довкола нього природи немає, тільки звалища шлаку, огорожі, пустища і де-не-де переліски, геть закурені сажею. Гарні квіти вона знаходила тільки на цвинтарі. Пречудові, урочисті квіти. Гладіолуси, троянди або лілії. Або ж хризантеми з величезними шапками тендітних пелюсток…

А як тебе зловили?

Вона часто ходила на цвинтар, ця місцина їй подобалася. Не лише за те, що там можна було доп’ясти квіти, а й за те, що там було спокійно. Їй легшало від того супокою. Кожна могила була окремим квітником, тож вона зупинялася біля кожної, розглядала монументи, печальні написи. Щоб її не турбували, вона ставала на коліна, як ото робили інші відвідувачі, переважно похилого віку. Якось вона отак припала коло свіжої могили. Труну опустили в неї ледве кілька днів тому. Земля була ще м’яка, на ній були вінки, а спереду стояв у вазі букет руж. Люція уклякла навколішки, і плакуча верба над нею була наче небосхил, що лагідно шепотів угорі. Вона розчинилася в цій невимовній благодаті. Аж тієї миті туди підійшов старий добродій із дружиною. Може, то була могила їхнього сина чи брата, хтозна. Вони побачили молоду незнайомку, що стояла навколішки біля поховання, і здивувалися. Хто це міг бути? Може, тут крилася якась родинна таємниця, може, то була якась родичка, якої вони ніколи не бачили, або ж коханка небіжчика… Вони зупинилися, не зважуючись її потурбувати, і дивилися на неї здалеку. Ось вона підвелася, взяла із вази той букет із розкішними трояндами, який вони самі туди нещодавно поставили, обернулася і пішла собі. Вони побігли за нею. Хто ви, запитали вони. Вона не знала, що відповісти, щось белькотіла від збентеження. Вони помітили, що вона геть не знає покійного. Погукали на поміч доглядачку. Потім змусили дівчину показати посвідчення особи. Кричали на неї, казали, що немає нічого гіршого, ніж красти у мерців. Доглядачка підтвердила, що квіти на могилах крадуть не вперше. Вони викликали поліцію, Люцію знову мордували запитаннями, і вона у всьому зізналася.