Милан Кундера - Жарт

І ось сьогодні вона усміхається. Без причини. Просто так. І та усмішка сповістила мені, що вона довірливо дивиться у майбутнє. А я почувався наче мореплавець, що після місяців блукань висадився на берег. Я був щасливий. Спершись на кривий стовбур яблуні, я знову заплющив очі. Слухав, як шепоче вітер і співають білі квітучі яблуні, чув, як щебечуть пташки, і той щебет обертався перед моїми заплющеними очима тисячами світильників, що їх несуть на свято невидимі руки. Не бачив я тих рук, але чув дзвінкі голоси, і мені здавалося, ніби це були діти, хода веселих дітей… Раптом на моє обличчя лягла чиясь долоня. І голос промовив: «Ви такий добрий, пане Костко…». Я не розплющив очей. Навіть рукою не поворухнув. І далі бачив голоси маленьких пташок, що стали хороводом ліхтариків, слухав мелодійне подзвіння яблунь. Уже тихіше голос закінчив: «Я вас люблю…».

Може, я й чекав цієї миті, може, мені треба було піти, адже моє завдання було виконане. Та перш ніж я втямив, про що річ, мене скувала млість. Ми були самі в тому неозорому привіллі, поміж вутлими яблуньками; я обняв Люцію і вклався з нею на природному ложі.

Сталося те, чого не повинно було б статися. Побачивши в Люціїній усмішці її зцілену душу, я сягнув мети і повинен був піти собі. Але я не зробив цього. І потім це не призвело до добра. Ми й далі жили в тому самому держгоспі. Люція розцвітала, вона була наче весна, що поволі оберталася літом довкола нас. Але я, замість того щоб бути щасливим разом із нею, страшенно боявся цієї жіночої весни коло себе, яку сам і розбудив і яка тепер тягнулася до мене своїми пелюстками, на які, я знав, ніякого права у мене не було і які не повинні були бути моїми. У Празі в мене була дружина із сином, які з нетерпінням чекали на мої нечасті приїзди.

Боявся я урвати ті близькі стосунки, що складалися в мене з Люцією, адже це страшенно засмутило б її, та не зважувався й розвивати їх, адже було зрозуміло, що не маю ніякого на те права. Я бажав Люцію і водночас боявся її кохання, бо не знав, що з ним удіяти. Переднішу природність наших розмов я підтримував лише ціною надзвичайних зусиль. Поміж нами ставали мої сумніви. Тепер у мене було таке відчуття, наче моя духовна поміч Люцїї уже розвінчана. Ніби насправді я фізично хотів її від тієї миті, коли вона постала переді мною. Наче діяв я немов звабник під личиною доброго проповідника. Ніби всі ті гарні розмови про Христа і про Господа тільки приховували ниці тілесні бажання. Здавалося, ніби, попустивши віжки своїй сексуальності, я забруднив чистоту мого первісного задуму і цілковито позбувся моїх заслуг перед Богом.

Та щойно я сягнув цієї думки, як мої міркування поточилися у зворотному напрямку: оце зухвалість, картав я себе, оце самолюбна претензія, — прагнення вислужитися перед Богом, намагання сподобатися йому! Що означають людські заслуги перед його лицем? Нічого, нічого, нічогісінько. Люція кохає мене, і її духовне здоров’я залежить від моєї любові! Невже повинен я кинути її у прірву відчаю лише тому, що так турбуюся про свою чистоту? Чи не буде за це зневажати мене Господь? І якщо моя пристрасть гріховна, то що важливіше — Люціїне життя чи моя невинність? Нехай буде це мій гріх, я сам понесу його тягар, і погубить він тільки мене самого!

Поки я отак міркував і сумнівався, раптом надійшов удар іззовні. Центральні установи сфабрикували проти нашого директора політичну справу. Хоч він і захищався щомога, його, крім усього іншого, обвинувачували в тому, що він оточив себе підозрілими елементами. Поміж ними опинився і я: мовляв, мене витурили з університету за погляди, що ворожі державі, а також за клерикалізм. Марно намагався директор довести, що я не клерикал і мене не вигнали з університету. Що дужче боронив він мене, то більше підтверджував зв’язок зі мною і ще більше погіршував свою ситуацію. Аж для мене це стало нестерпним.

Несправедливість, Людвіку? Авжеж, це те слово, яке ви частенько промовляєте, коли чуєте про цю справу чи про подібні випадки. Але я не знаю, що таке несправедливість. Якби не було над людськими справами нічого іншого і якби вчинки мали тільки те значення, яке визнають за ними ті, хто їх учинив, то поняття справедливості було б цілком виправдане, і я сам скористався б ним, коли мене витурили з державного господарства, де я так старанно працював. Може, навіть логічно було б повстати проти тієї несправедливості й запекло боротися за свої невеликі людські права.

Та зазвичай події несуть у собі зміст, що значно відрізняється від того, якого надають їм їхні сліпі автори; часто вони є замаскованими вказівками згори, і люди, що їх допускають, є тільки несвідомими носіями верховної волі, про яку вони навіть не підозрюють.