Милан Кундера - Жарт

У вашій суперечці з партією я не на вашому боці, Людвіку, бо знаю, що великі діла на цій землі можуть бути створені лише спільнотою безмежно відданих індивідів, які покірно присвячують своє життя найвищим задумам. Ви не безмежно віддані, Людвіку. Ваша віра квола. Та й хіба могла бути вона іншою, якщо ви завжди покладалися тільки на себе і ваш убогий розум!

Не називайте мене невдячним, Людвіку, я знаю, що ви зробили для мене і для багатьох інших людей, котрих зламав сучасний режим! Завдяки вашим зв’язкам із поважними партійцями, яких ви знали ще до лютого і які досі перебувають на посадах, ви ніколи не відверталися від людей, завжди втручалися, всім допомагали. Ви бачили в мені друга. Але кажу вам востаннє: загляньте у свою душу! Глибинною спонукою ваших добрих справ є не любов, а ненависть! Ненависть до тих, котрі вчинили колись вам зло, піднявши руки в тій великій залі! Не знаючи Бога, ваша душа не знає і прощення. Ви прагнете реваншу. Тих, що скривдили вас колись, ви ототожнюєте з тими, що зараз коять зло людям, і помщаєтеся їм. Авжеж, помщаєтеся! Ви переповнені ненавистю навіть тоді, коли допомагаєте людям! Я відчуваю це. Відчуваю в кожному вашому слові. Але що може породити ненависть, як не зворотну ненависть і цілу низку таких відповідей? Ви живете в пеклі, Людвіку, повторюю: в пеклі, й мені шкода вас.

Якби Людвік чув мій монолог, він міг би сказати, що я невдячний. Знаю, він багато в чому допоміг мені. Коли в п’ятдесят шостому зустрілися ми в потязі, він перейнявся моєю долею і відразу ж почав мізкувати, яку ж роботу знайти, де я міг би виявити себе. Мене вразило, як швидко й ефективно він діяв. Поговорив у своєму рідному містечку з приятелем. Хотів було улаштувати мене викладачем природознавства у школі. Надто вже зухвало це було б. За тієї пори, коли антирелігійна пропаганда була в розпалі, взяти вчителем віруючого було майже неможливо. Принаймні так думав той приятель, який знайшов іншу роботу — в царині вірусології, і оце я вже вісім років випробовую віруси і бактерії в лікарні на мишах і кроликах.

Отак воно було. Без Людвіка я не жив би тут, та й Люції тут не було б.

Вона вийшла заміж за кілька років по тому, як я покинув держгосп. Лишитися там вона не могла, її чоловік шукав роботу в місті. Вони думали, де їм пустити коріння, аж вона умовила його перебратися в це містечко, де жив і я.

У житті не мав я кращого дарунка, не мав дорожчої віддяки. Моя вівця, моя голубка, дитина, яку я уздоровив, яку живив я моєю душею, повернулася до мене. Нічого не хоче вона від мене. У неї є чоловік. Просто їй потрібно час від часу чути мене. Бачити мене під час ранкової відправи. Зустрічати мене на вулиці. Я був щасливий і думав собі такої миті, що вже немолодий, що старіший, ніж уявляв собі, й що, можливо, Люція — єдине творіння в моєму житті.

Хіба цього мало, Людвіку? Ні. Цього досить, і я щасливий. Щасливий я. Щасливий…

Ох, а що як я обманюю себе! Якщо затявся, немов маніяк, у тому, що обраний мною шлях правильний! Якщо вихвалююся потугою моєї віри перед безбожником!

Авжеж, я зумів привести Люцію до віри в Бога. Мені пощастило заспокоїти її, зцілити. Я звільнив її від жаху перед тілесним коханням. Урешті я відійшов від неї. Але що я їй приніс у такий спосіб?

З родиною в неї негаразд. Чоловік її грубіян, він зраджує її прилюдно, кажуть, навіть лупцює її. Люція ніколи не зізнавалася мені в цьому. Знала, що це засмутило б мене. Вона силкувалася показати мені щасливий образ її життя. Але в маленькому містечку нічого не приховаєш.

Ох, якщо я обманюю себе! Я тлумачив політичні інтриги проти директора держгоспу як зашифрований заклик Бога піти звідти. Але як упізнати Божий голос поміж багатоголоссям? А що як цей вабливий голос є просто голосом мого боягузтва?

Адже у Празі в мене була дружина і дитина. Небагато важили вони для мене, але я не міг їх покинути. Я боявся нерозв’язних ситуацій. Люціїне кохання лякало мене. Я не знав, що з ним удіяти. Боявся ускладнень, до яких воно призведе.

Я корчив із себе янгола, що приніс їй спасіння, а насправді був тільки ще одним розпусником. Кохався я з нею один лише раз, а потім відвернувся від неї. Думав, що несу їй прощення, а це вона мусила прощати мене. Коли я поїхав, вона ридала з жалю, та за кілька років оселилася тут заради мене. Розмовляла зі мною. Ставилася до мене як до друга. Вона простила мені. Втім, усе й так було зрозуміло. Нечасто таке траплялося в моєму житті, але ця молода дівчина любила мене. Я тримав її життя в руках. Її щастя залежало від мене. А я втік. Ніхто так не завинив перед нею, як я.