Милан Кундера - Жарт

Утомившись від тієї сутички, я таки погодився. Журналістка отаборилася в приміщенні національного комітету. У неї там був магнітофон і якийсь юнак, що всім тим опікувався. Ох і балакуча вона була, така вже лепетя! Балакала і весь час сміялася. Потім тицьнула мікрофон і перше запитання поставила Калашекові.

Він відкашлявся і почав. Розвиток національного мистецтва є невід’ємною частиною комуністичного виховання. Національний районний комітет пречудово розуміє це. Тому цілком підтримує ці свята. Бажає їм успіху і повністю поділяє. Він дякує всім учасникам. Ці організатори-ентузіасти й ентузіасти-школярі, які цілком і повністю…

Утома, втома… Ті самі заяложені фрази. П’ятнадцять років чути ті самі заяложені фрази. Та ще й із вуст Калашека, якому начхати на народне мистецтво. Народне мистецтво для нього засіб. Засіб, що дає йому змогу похвалитися ще одним заходом. Втілити в життя директиву. Наголосити на своїх заслугах, хоч сам він і пальцем не поворухнув для сприяння «їзді Королів», урізав кожен шеляг для нас. Та попри це «їзду Королів» запишуть як його заслугу. Адже він орудує районною культурою. Колишній посильний у крамниці, що не може відрізнити скрипку від гітари.

Журналістка притулила мікрофон до своїх вуст. А чи задоволений я цьогорічною «їздою Королів»? Я мало не зареготався їй в лице: таж свято ще й не розпочалося! Але засміялася вона: такий заслужений фольклорист, як я, повинен точно знати, як воно все відбуватиметься. А певно, у них так завжди, все вони знають наперед. Знають, як розгортатимуться події в майбутньому. Майбутнє для них уже здійснилося, й тепер буде тільки повторення.

Я хотів викласти все, що мав на душі. Що «їзда Королів» не така, як в минулі роки. Що народне мистецтво дедалі втрачає прихильників. Що влада дозволяє йому занепадати. Що це мистецтво майже вмерло. Що не треба тішити себе, коли по радіо весь час звучать пісні, які скидаються на зразки народного мистецтва. Усі ці капели народних інструментів, ансамблі пісні й танцю — це радше опера чи навіть оперета, розважальна музика, а не народне мистецтво. Капела народних інструментів із диригентом, пюпітрами для нот і партитурами! Майже симфонічний оркестр! Ох і занепад! Те, що вам підносять, пані журналістко, оці капели й ансамблі, це просто давнє романтичне музичне мислення з елементами народних мелодій! Достеменне народне мистецтво померло, люба пані, воно мертве.

Хотів було я випалити все це за однісіньку мить у мікрофон, та почав казати інше. «їзда Королів» була чудова. Сила народного мистецтва. Розмаїття барв. Цілком поділяю. Дякую всім учасникам. Ентузіазм постановників і шкільної молоді, яка цілковито…

Мені соромно було промовляти так, як їм ото хотілося, щоб я промовляв. Невже я такий боягуз? Чи такий уже слухняний? Чи, може, стомлений?

Скінчивши ту балаканину і здихавшись їх, я був страшенно задоволений. Хотів якнайшвидше дістатися додому. У дворі зібралася купа роззяв і всіляких помагачів, які метушилися зі стрічками і бантами в руках довкола коня. Я хотів бути під час того, як вбиратимуть Владимира. Увійшов у хату, але двері до вітальні, де все відбувалося, були замкнені на ключ. Я постукав і погукав. Зсередини відповіла Власта. Тобі нема чого тут робити, король вбирається. О боже, сказав я, чому не можна мені там бути? Бо це суперечить традиції, відказав Властин голос. Мені незрозуміло було, чому батькова присутність під час вбирання короля суперечить традиції, та я не хотів переконувати її. Мені подобалося, що вони захоплені моїм світом. Моїм убогим, осиротілим світом.

Отож я повернувся у двір, де прикрашали коня. То був тлустий конисько, що звик ходити в упряжі, його позичив нам кооператив. Терплячий і спокійний.

Потім я почув галас на вулиці, перед зачиненими ворітьми. Трохи згодом почали гукати і гатити у браму. Настала моя пора. Я був страшенно зворушений. Відімкнув браму і вийшов на вулицю. Вишикувавшись рядком, там стояла «їзда Королів». Коні прибрані стрічками і бантами. На них сидять верхи юнаки в яскравих національних строях. Як і двадцять років тому. Як і двадцять років тому, коли приїхали по мене. Коли приїхали просити батька, щоб віддав свого сина-короля.

На чолі процесії, перед самісінькою брамою, стояли два вершники, перебрані на дівчат, з шаблями в руках. Вони чекали Владимира, щоб супроводжувати його й оберігати до самого вечора. Один лицар виїхав наперед, осадив коня й виголосив: