Милан Кундера - Жарт

На моє переконання, якраз так і сталося. Тому я сприйняв події в господарстві з полегшенням. У них я побачив чітку вказівку: відійди від Люції, поки не пізно. Ти виконав свою місію. Її плоди тобі не належать. Твій шлях провадить деінде.

Отож я вчинив, як і два роки тому на факультеті природничих наук. Попрощався з Люцією, що з розпуки обливалася сльозами, і рушив назустріч очевидній катастрофі. Я запропонував, що сам покину держгосп. Директор, щоправда, протестував, але я знав, що він робив це з чемності, а насправді йому аж легше стало.

Тільки цього раз моє добровільне звільнення нікого не зворушило. Не було вже тут моїх друзів-партійців, що встелили б мій шлях гарними характеристиками і добрими напучуваннями. Господарство я покидав як людина, котра сама визнала, що негідна виконувати бодай більш чи менш значущу працю в цій державі. Отак я став будівельником.

Це сталося одного осіннього дня 1956 року. Уперше за п’ять років ми зустрілися з Людвіком у вагоні-ресторані швидкого потяга Прага — Братислава. Я прямував на будівництво заводу на сході Моравії. Людвік нещодавно відбув свій контракт із остравськими копальнями. У Празі він подав клопотання, щоб йому дозволили скінчити студії в університеті. Зараз він їхав додому, в Моравію. Ще трохи — і ми розминулися б. Ми відразу впізнали один одного і здивовані були з того, які подібні наші долі.

Дуже добре пригадую, Людвіку, з якою увагою ви слухали, коли я розповідав про мій від’їзд, про інтриги в тому господарстві, внаслідок яких я став мулярем. Дякую вам за цю увагу. Ви розгнівалися, казали, що це несправедливо, по-дурному. Навіть на мене напали: докоряли, що я не боронився, здався, мовляв. Ніколи й нізвідки, казали ви, не можна йти самохіть. Нехай наші вороги вдаються до найгіршого! Нащо полегшувати їм сумління?

Ви гірник, я муляр. Такі схожі наші долі, й такі ми різні! Я прощаю, ви не прощаєте, я мирний, ви бунтівливий. Такі схожі ми зовні, такі далекі один від одного внутрішньо!

Набагато менше від мене усвідомлюєте ви цю віддаль поміж нами. Детально пояснюючи, за що вас виключили з партії, ви були певні того, що я на вашому боці й так само обурений отим лицемірством товаришів, які покарали вас за те, що ви кепкували з найсвятішого для них. Хіба було там на що гніватися? — зі щирим подивом запитали ви.

Скажу вам ось що: в Женеві, коли там орудував Кальвін, жив один молодик, може, такий, як і ви оце, розумний і насмішкуватий хлопчина. У нього знайшли нотатки, де він кепкував з Ісуса Христа і Святого Письма. І на що там було гніватися? — звісно ж, питав той хлопчина, що так схожий був на вас. Зрештою, він нічого поганого не чинив, тільки жартував, та й годі. Ненависть? — він її не почував. Просто жартував, а взагалі йому було байдуже. Його стратили.

Ох, не думайте, що я прибічник такої жорстокості! Просто хочу сказати, що жоден великий рух, який хоче перетворити світ, не може терпіти сарказму чи кпин, адже це наче іржа, що все роз’їдає.

Ось проаналізуйте вашу позицію, Людвіку. Вас виключили з партії, витурили з університету, запроторили поміж політично неблагонадійних вояків і прирекли на два чи три роки праці в копальнях. А ви? Ви розлютилися, вважаєте, що з вами вчинили несправедливо. І це почуття несправедливості й досі визначає вашу поведінку. Не розумію я вас! Чому ви кажете про несправедливість? Вас кинули поміж «чорнюків» — ворогів соціалізму. Гаразд! Але хіба то була несправедливість? Чи не було це радше великою нагодою? Адже вам довелося працювати поміж ворогами! Хіба могла випасти вам важливіша і вища місія? Адже ви могли працювати поміж ворогами! Хіба не посилав Ісус своїх учнів «як овець поміж вовків»? «Здорові не потребують лікаря, лише хворі», [5] Євангелія від Матея, 9:12. Переклад Івана Хоменка. — сказав він. «Бо я прийшов кликати не праведних, а грішних…» [6] Там же, 9:13. Але ви не хотіли піти до грішників і тих, котрі почуваються недужими!

Ви скажете, що мої порівняння не відповідають ситуації. Що Ісус посилав своїх учнів «поміж вовків» зі своїм благословенням, а вас відлучили спершу і виголосили вам анафему, і тільки потім як ворога запроторили поміж ворогів, як вовка поміж вовків, як грішника поміж грішників.

Та невже ви справді заперечуєте ваш гріх? Невже ви справді почуваєтеся ні в чому не винним перед вашою спільнотою? Звідки у вас ця гордота? Відданий своїй вірі чоловік покірний і мусить покірно приймати покару, навіть несправедливу. Кого принижують, той буде звеличений. Хто кається, тому відпустять гріхи. Кому чинять зло, той дістане змогу довести свою невірність. Якщо ви ображені на ваших товаришів лише за те, що вони завдали вам на плечі заважкий тягар, отже, віра ваша слабка і ви не вийшли переможцем із цього випробування.