Алессандро Барикко - Без крові. Така історія

Агентом в Англії був худий-худющий чоловічок на ймення Штраус. У молодості, відразу по війні, разом із досить привабливим і не надто проникливим шкільним товаришем, він заснував детективну агенцію. Проте після кількох років співпраці товариш, прихопивши дві найменш корисні для фірми речі — сейф і секретарку, чкурнув світ за очі. Тож наразі на дверях фірми красувалася лише її назва — «Штраус».

У Англії автомобільних трас — хмара-хмарою, адже суворі обмеження швидкості завжди відбивали охоту ганяти вулицями. Пану Штраусу довелося об’їздити всю країну, зустрічаючись з надзвичайно дивакуватими особистостями і витримуючи нескінченні доповіді про автотраси, в яких він анічогісінько не тямив. Кермувати він не вмів, а в автівках його зазвичай вивертало.

Хай там як, та, задля економії часу, він почав наперед уточнювати, що його цікавлять лише траси з вісімнадцятьма поворотами.

— Ви плутаєте перегони з гольфом, — сказав йому якось один водій-шотландець, на вигляд — явний гей. — У гольфі ямки, а не повороти, — додав він.

Деякими трасами ще користувалися, перетворивши їх на майданчики для паркування чи сміттєзвалища. Часто від колишніх трас лишалася лише згадка, а на її місці височіли будівлі, ущент заселені заїжджими робітниками і замурзаними дітлахами. Проте пан Штраус навіть непотрібну інформацію занотовував і відправляв у детальних звітах на римську адресу Єлизавети Селер. З Єлизаветою він ніколи не розмовляв і не зустрічався особисто, і не мав навіть найменшого уявлення, чому ця російська пані так наполегливо бажає знайти автомобільну трасу. Оскільки пан Штраус мав куценьку уяву, він вирішив, що ексцентрична мільярдерка просто має намір вкладати гроші в автомобільні перегони. Одного вечора, коли пан Штраус був трішки п’яненький, він уявив себе митцем, може навіть авангардним, що вирізьблює автотраси, немов статуї. Хоч він напевне не знав, що означає слово «авангардний».

У Сіннінґтон пан Штраус приїхав цілком випадково, послухавшись на перший погляд безглуздої поради одного таксиста з Ліверпуля. Таксист виявився напрочуд балакучим і дуже хотів дізнатися, який у пана Штрауса фах.

— У мене власна детективна агенція, — відповів Штраус.

— Неймовірно, ви шукаєте вбивцю?

— Ні, автотрасу.

Виявилося, що під час війни таксист був льотчиком. Одного дня, через ностальгічні почуття, притаманні будь-якому чоловікові, він повернувся на аеродром, з якого стільки разів злітав його літак і де він був героєм, а не нікчемою. Злітна смуга ще збереглася, але все інше — змінилося. З неї зробили щось нісенітне, хоч її обриси і нагадували автотрасу. Пан Штраус об’їздив уздовж і впоперек усе Об’єднане Королівство і вже не знав що ще вигадати, щоб виправдати витратні чеки, які він регулярно відсилав до Італії. Тож він попросив дати назву тієї місцини.

Коли він приїхав до Сіннінґтона, йшов дощ і віяв нещадний північний вітер. Пан Штраус зійшов на невеличкий пагорб і озирнувся навколо. Зрозуміти можна було небагато, але те, що тут є траса, — то було видно поза всіляким сумнівом. Чоловік спитав у містечку, чи щось відомо про це місце. Люди в тій місцевості плескати язиками не полюбляли, а тому його неминуче почали вважати поліцейським нишпоркою. Хоч хтось таки прохопився, що багато років тому тут дійсно жив якийсь псих, що купив аеродром і переробив його на щось інше. Штраус спитав, чи пам’ятають вони, як звали того ненормального. Хтось розповів, що той був італійцем.

— Його звали Прімо, чи якось так, — сказав непевно добродій.

Єлизавета Селер вийшла з авто й пішки пішла до невеличкого пагорба, з якого можна було хоч щось розгледіти. Вона дозволила себе супроводжувати лише панові Штраусу і місцевому інженеру, у якого було дуже гарне прізвище — Блум. [19] Bloom — розквіт, цвіт (англ.). Надворі було тепло. Жінка йшла, не підводячи очей, адже не хотіла позбавити себе несподіванки. Значних сподівань на чергову знахідку вона не покладала, хоч була певна, що перед нею зараз той самий виднокрай, який бачили багато років тому очі Ультімо. Це вже було гарним початком.

Вони піднялися на пагорб і обернулися обличчям до рівнини. Кілька хвилин стояли в тиші. Потім заговорив інженер Блум, доповідаючи те, що було йому відомо.

— Ґрунти в цьому місці багнисті. Треба бути йолопом, щоб зважитись тут хоч щось будувати.

Єлизавета втрималась від коментарів. Інженер вів далі:

— З часом вода затопила добрячу частину місцевості. Дорога, що там унизу йде до лісу й обриси якої ще можна побачити, була вимощена цеглою. Там від неї ще дещо лишилось. А от місця, де земля була утоптаною, усі затягло багнюкою.