Алессандро Барикко - Без крові. Така історія

Він спитав, чи бува не бачила вона тут височенного чоловіка, що вийшов із мотелю.

— Високого й огрядного?

— Так, ймовірно.

— Напідпитку?

— Не знаю.

Дівчина скривилася, наче щоб показати, що він їй не сподобався.

— Він пішов погледіти на Перегони. Він і гадки не мав, що то таке, але пішов туди.

Чоловік озирнувся на поворот, що виднівся вдалині, і за яким світилися вогні автомобілів. Він уявив юрби народу й куряву, що летіла з-під колес, а також легкий запах оливи і паленого бензину. Він відчував, як воно там, у серці галасливого натовпу, що чекає наступного авто. Він знав, як викрикували діти номери, написані на дверцятах машин, і як гордо батьки називали імена пілотів. Він пам’ятав утому і страх, тишу і галас. Він пам’ятав геть усе, бо так ніколи і не зміг забути.

Чоловік озирнувся на дівчину і помітив, що вона тихенько плаче.

— Що сталося, панночко?

Дівчина закрила обличчя долонями. Вона плакала нечутно, лише плечі тихенько здіймалися від схлипувань.

— Життя — мерзенне.

Чоловік подивився довкола, потім знову на дівчинку.

— Не треба таке казати.

— Мерзенне, — повторила вона.

— Неправда.

— А от і правда. Все життя — бридота, — знову повторила вона.

Чоловік витягнув з кишені хустинку і простягнув її дівчині. Вона взяла, не подякувавши. Приклала її до очей, продовжуючи плакати.

— Ти б сходила подивилася на Перегони, — порадив чоловік.

Але дівчина лише похитала головою і втерла носа.

Потім відповіла, що ненавидить Перегони. Роздратовано.

— Не можна все ненавидіти, — врешті промовив чоловік.

Дівчина звела очі й поглянула на нього так, ніби щойно помітила його присутність.

— Що ви кажете?

— Нічого, лише кажу, що не можна все ненавидіти.

Дівчина опустила очі. Їй уже було нецікаво. Чи незрозуміло.

Чоловік хотів сказати ще щось, але зарадити було важко, адже сум молодих людей завжди такий невтішний, а причина їхніх страждань — незбагненна.

Потім удалині почувся гуркіт автомобіля.

— Хтось їде сюди, — промовив він.

З боку Перегонів у бік бензозаправки на великій швидкості дорогою наближались вогні автомобіля.

Дівчина озирнулася, щоб поглянути хто там. Вона примружила очі, бо крізь сльози було погано видно.

— Певно, що ця автівка їде з Перегонів, — промовив чоловік.

Швидко наближаючись, два вогники фар видавалися парою зміїних очей, що повзла в нічній пітьмі.

— Біжи і поквапся, адже їм, певно, потрібне паливо.

Дівчина підвелася і побачила, як машина влетіла на залляту світлом бензозаправку і різко загальмувала біля колонки. Тож вона схопила черевички і, тримаючи їх у руках, побігла узбіччям дороги, мимохідь поправляючи зачіску. Вона пробігла вже кілька метрів, аж тоді спинилася. Помахала хустинкою.

— Не зважай, біжи, — прокричав чоловік.

Він здалеку зауважив, що то був чудовий сріблястий «Ягуар». А на капоті, червоним, був намальований дуже гарний номер — 111. І подумав, що хоч би той номер був дівчині на щастя. Він побачив, як вона підійшла до колонки. За мить дверцята відчинилися, і з машини вийшло двоє пілотів. Звідси, здалеку, вони видавалися чепурними, як паничі. «А хтозна, — подумав чоловік, — може, навіть вистачить і одного доречного слова, і дівчина вже не думатиме, що життя таке мерзенне. Проте ніколи не можна сказати, коли люди мають бажання говорити правильні слова».

Він кинув останній погляд на бензоколонку, а потім розвернувся й пішов у темінь. Дорога йшла прямо, зникаючи в цілковитому мороці. Чоловік почав рахувати свої кроки і, дорахувавши до 111, почав спочатку. Він робив це для дівчинки. Іноді такі хитрощі спрацьовували.

Чоловік помер чотири роки по тому, на узбіччі автостради в Південній Америці. Це був один із тих шляхів, що простягаються у безвість на сотні кілометрів без жодного вигину. Одна з тих доріг, про які насправді ніхто не знає, куди вони йдуть і де беруть свій початок. Позаяк чоловік жив тим, і саме там зупинилося його серце.

Єлизавета Селер, удова Зарубіна, як і обіцяла, багато років шукала побудовану в невідомості автотрасу з вісімнадцятьма поворотами, яка, ймовірно, ніколи не була в ужитку. Вона вивчила кожний її сантиметр напам’ять і могла її відтворити з голови будь-де і будь-коли: у вільний час жінка часто малювала її на форзаці непотрібних книг чи на останніх сторінках тих, що залишилися недочитаними.

Зарубіна володіла нечуваним статком, хоч тринькати його на дивні речі не було найбільшим із її недоліків. Коли жінка підписувала чеки для своїх прислужників, що в усіх куточках світу витрачали час на пошуки інформації про загублену трасу, то полюбляла робити це під пильним оком своїх розлючених фінансових радників. Якось один із них, голландець, попрохав у неї дозволу порахувати всі кошти, що вона витратила на фінансування незвичних пошуків.