Алессандро Барикко - Без крові. Така історія

— Ви маєте такий дозвіл, — промовила Єлизавета Селер.

Голландець відкрив течку і назвав досить солідну суму.

Єлизавета Селер і оком не змигнула. Лишень попрохала голландця підрахувати, скільки ще часу вона зможе продовжувати пошуки, перш ніж зубожіє.

— Але ж справа не в цьому, — заперечив голландець.

— Прошу, обмежтеся підрахунком.

Виявилося, що коштів стане приблизно на сто вісімдесят два роки пошуків.

— Ми знайдемо її раніше, — впевнено мовила Єлизавета.

Єлизавета анітрохи не сумнівалася, що автотраса дійсно існує. Вона досить добре знала Ультімо і його світ, щоб зрозуміти, що такі люди мають терпіння мурахи і рішучість хижого птаха. В їхніх генах немає такої розкоші, як сумнів, і протягом поколінь ніхто з них навіть не припускав, що існує інше життя, окрім життя самітника і безумства в самотності. З такими нахилами, за умови, що маєш на своєму боці талан і щастя триматися на плаву, обов’язково досягнеш того, чого прагнеш. Відколи Флоренс віддала їй згорнений увосьмеро папірець, Єлизавета була переконана, що то було не швидкоплинне хлопчаче захоплення, а виважене рішення дорослого чоловіка. Люди, яким ставало терпіння століттями орати землю, з року в рік, не сумніваючись у вірності природи, ніколи не мріятимуть створити щось задля одного лишень задоволення це створити, чи через непритаманну їм слабкість до гри уяви. Вона була певна — Ультімо спочатку створив трасу, а потім її змалював. Була вона певна і ще де в чому: він змалював трасу для неї.

Тож усе, що необхідно було робити, — це бути терплячою і шукати. Спочатку вона шукала в США, оскільки це видавалось найбільш закономірним. Потім відправила своїх людей до Європи і Південної Америки. Одного року, натхненна своїм невиправним романтизмом, вона навіть відправила посланців у Росію. Уряди-годи жінці приходили детальні звіти про дивні, безглузді, напівзруйновані траси, про які геть забули чи не зазначили на картах запустілих околиць великих міст. Вона ретельно, навіть з цікавістю вивчала кожен звіт. І дізналася, що, як це часто буває, якщо хтось має навіжену, але разом з тим геніальну уяву, то по світу завжди знайдеться чимало таких самих диваків. Навіть можна було знайти такого, який уже втілив у життя щось подібне чи навіть химерніше. Доповідали, що в Колумбії знайшли трасу, якою ще їздив Нуволарі. [18] Таціо Нуволарі (1892–1953) — видатний італійський автогонщик. А сьогодні вона, затоплена штучним озером, віднайшла спокій під двадцятьма метрами води, заселеної рибами. Тож жінка, задля розваги, відправила під воду водолазів, щоб вони огледіли й перемалювали трасу. Та на ній не було вісімнадцяти вигинів, і, порівняно з малюнком Ультімо, то були дитячі забавки.

— Залиште її під водою, — наказала Єлизавета.

Одначе пошуки вона вела не як несамовито одержимий колекціонер, а як терплячий і незворушний ремісник, що має за мету зібрати зі скалок розбитий глечик. Їй не було куди поспішати і не було конкурентів, тож вона отримувала задоволення від самих пошуків. У такий спосіб жінка знову була поруч з Ультімо, і це єдина річ, яку залишила їй на останок доля. Можливо, хтось інший обурився б і, поступившись спокусі, заспокоївся на досягненні будь-якого результату, а не проводив би безпідставні, тривалі й безрезультатні пошуки. Проте Єлизаветі і на мить не спадало на думку, що, може, значно легше було б знайти, власне, Ультімо, аніж його трасу. Колись, багато років тому, вона написала в щоденнику те, чого чекала від нього, і він скорився. Тепер прийшла її черга. У неї був лише малюнок, тому їй необхідно було зробити лише те, до чого він спонукав. Якщо, врешті, люди так і не зустрінуться — це не має значення. Головне — не зрадити.

Єлизавета Селер шукала заповітну трасу дев’ятнадцять років, три місяці і дванадцять днів. Потім з Англії прийшла телеграма, у якій сповіщалося, що посеред боліт маленького містечка Сіннінґтон, яке знаходиться в графстві Йоркшир, знайдено трасу, яка достоту відповідає малюнку, що їм надала Єлизавета. До телеграми додавалися знімки з повітря. Єлизавета на них навіть не глянула. Вона вилетіла того ж дня, маючи при собі сім дорожніх валіз, трійко слуг, крім того, її супроводжували красуня на ім’я Аврора і хлопець-єгиптянин. Гувернантці зі свого заміського маєтку вона сказала, що від’їжджає і не знає, коли повернеться. Проте приказала, щоб щодня у вазах стояли свіжі квіти, а зі стежок у садку змітали сухе листя. Жінка поїхала, не озираючись. Єлизавета мала шістдесят сім років, і, хоч протягом усіх цих років жінка пережила багато подій, вона ніколи не хворіла.