Алессандро Барикко - Без крові. Така історія

— А ви схожі на справжнього американця. Скажіть, скажіть мені ще щось.

Чоловік усміхнувся і похитав головою на знак незгоди.

— Ну ж бо, скажіть ще щось, ще однісінький раз і все.

— Не знаю, — відповів. Потім промовив: — «Let me kiss you and hold you in my arms». Це рядок з однієї пісні, що була дуже популярною в Англії відразу по війні.

— Про що в ньому говориться?

— Що це — гарне місце і тут почуваєшся добре.

Жінка всміхнулась. Вираз її обличчя став серйозним. Але не надто.

— Ні, скажіть, що ці слова означають насправді.

Чоловік на мить замислився. Потім промовив.

— «Дозволь себе поцілувати і стиснути в обіймах».

Він сказав це спокійно, проте, дивлячись просто в її очі.

Жінка всміхнулася й інстинктивно відкинулася на спинку стільця.

Потім звела очі на вікно. Потім знову поглянула на чоловіка й усміхнулася йому.

— Ви не покуштували фруктів.

— А й справді.

— Може, тоді саме час випити по склянці лікеру, як гадаєте?

— Так, залюбки. Звісно.

— Отже, по чарці лікеру.

Вона звелася на ноги і пішла до барної стійки. Жінка залишила фартух на столі. На ходу вона швидким жестом розгладила спідницю на стегнах. Ніяк не могла дати раду власним думкам.

Жінка взяла з бару пляшку без етикетки і два маленьких келихи. Лікер був прозорим. Вона налила потроху в келихи. Потім звела очі на чоловіка.

— Знаєте, а ми робимо ґраппу самі. За нашим незмінним рецептом.

Але жінка не зрушила з місця, залишившись стояти за барною стійкою і ставлячи пляшку поряд із келихами.

Тож чоловік підвівся і пішов до стійки. Поки він йшов залою, з його штанів обсипалися крихти хліба. Жінка пильно його роздивлялася, бо раніше нагоди не випадало. Вона зробила це, щоб переконатися, що він гарний. Проте назвати його привабливим було важко. Він мав обличчя постарілої дитини і був надто сухоребрим. А от зморшки на обличчі були гарними. І ще, може, рот, коли він усміхався. Хтозна, скільки йому було років. А ще він був охайним.

Він підійшов до стійки і став проти жінки, обіпершись ліктями.

— Отже, за «Великі Перегони», — виголосив він, узявши один із двох келихів.

— За «Великі Перегони», за мене і за вас, — додала вона.

Вони поглянули один одному у вічі. «Так, зморшки й очі, але не їхній колір, а їхня глибочінь», — подумала вона.

— А зараз я краще піду в кухню. Рано чи пізно вони повернуться, — промовила жінка.

— Так.

— Ви залишитесь чекати свого друга?

— Так. Можливо.

— Якщо схочете ще, не соромтеся, — промовила вона, показуючи на пляшку.

— Дякую.

Жінка всміхнулась, розвернулася й пішла до кухні.

Ставши біля печі, вона почала шукати сірники. Але вони лежали в забутому на столі фартуху. У неї закалатало серце. Вона подивилася під однією кришкою, потім під іншою. Сірників ніде не було. Жінка зауважила, що чоловік зайшов до кухні. Він підійшов неспішно, не промовляючи ні слова. Зупинився просто поруч неї.

Жінка повернулася до нього. Він якось дивно посміхнувся.

— Якщо дозволите, цього разу я не роздягатимусь до шкарпеток і трусів.

Жінка щиро посміхнулася, але таємно, десь в далекому-далекому, проте дуже важливому куточку свого серця.

Вона обвила його шию руками і поклала голову на плече. Він поклав свої руки на її талію. Вони притулилися один до одного. Жінка відчула, що її розум раптом став ясним, немов чисте ранкове повітря, і що все сталося саме так, як вона того хотіла.

— Не тут, бо нас можуть угледіти, — прошепотіла.

Вона схопила чоловіка за руку і повела в куток кімнати, де їх не могли помітити з вікон. Потім узяла його голову в долоні й поцілувала. Із заплющеними очима.

Чоловік торкався її руками, спочатку грудей, потім під спідницею, але робив це обережно, немов йому не було куди поспішати. Час від часу вони міцно притулялися один до одного, і жінка могла відчувати під одягом його худорляве тіло. Вона засунула руку під його сорочку. Їй захотілося притискатися до нього стегнами, у такт повільній музиці, що лунала із зали. Вона відчувала його дихання, спокійне, лише трошки прискорене. Жінка ні про що не думала.

Почувся глухий шум. Жінка зрозуміла, що хтось відчинив вхідні двері мотелю. Вона не хотіла першою розмикати обійми, тому не поворухнулась. Двері знову зачинились. Вони так і стояли, обійнявшись. Лише перестали пестити один одного. Чоловічий голос голосно спитав:

— Є хто вдома?

Жінка знала, що це божевілля, але вона не хотіла бути першою, хто злякається.

— Є хто вдома?