Алессандро Барикко - Без крові. Така історія

Жінці спало на думку, що вона щось надто балакуча. А ще подумала: дуже дивно, що цей чоловік випадково потрапив сюди, щоб побачитись з другом саме в ніч «Великих Перегонів». Тож вона зізналася у своїх сумнівах і припустила, що має бути причина, з якої він обрав саме це місце.

— Так, правду кажучи, є така причина.

— Яка?

— Однак, ця історія не має стосунку до перегонів, принаймні до цих.

Жінка трохи перехилилася до нього, поклала долоню йому на руку і стисла її.

— Тож, ви мені її зараз і розкажете.

— Але це неприємна історія.

— Це не має значення, розповідайте.

Вона розважалася. Але руку не прибирала.

Чоловік, трохи сором’язливо, проте спокійно, почав розповідати, що багато років тому, саме тут, на прямому відрізку шляху, який вів у селище, у тому місці, де вздовж узбіччя росли платани, з його батьком стався нещасний випадок.

— Ви пам’ятаєте той довжелезний ряд платанів?

— Певна річ.

— Мій батько був механіком і їхав разом з одним графом, що шаленів через автомобілі. І вони з ним добре ладнали. Одного дня чоловіки приїхали на змагання, що відбувалися неподалік. А щойно вони виїхали на рівну дорогу, граф несподівано повернув у бік платанів. Натискаючи на газ і горланячи власне ім’я.

— Ви хочете сказати, що він зробив це навмисно?

— Так.

— Для чого?

— Щоб накласти на себе руки, гадаю.

— Жартуєте?

— Ні, аж ніяк, то все правда. Мій батько все зрозумів і намагався змінити траєкторію. Але граф не поступився.

— А що було далі?

— Граф помер, а мого батька викинуло з сидіння і він вижив. Утратив ногу і добряче поламав кісточки. Але додому повернувся.

— Мені прикро.

— Що було, те загуло.

— Отакої… Заподіяти собі смерть у машині…

— Пізніше батько казав, що в тому не було ніякої дивини. Він казав, що всі, хто їздить на машинах, мало-помалу шукають її там.

— Що шукають?

— Смерті.

— О Боже, але ж це геть не так.

— Не знаю.

— Та кажу ж вам, це геть не так. Бачте, я на них розуміюся, на пілотах. Вони не з тих людей, що хочуть померти. Може, хтось, найшаленіший, але повірте…

— Може, усі ті, хто змагався в часи мого батька, геть усі були шаленими. Ви б бачили, на яких автівках вони їздили.

— На чортопхайках, так?

— Ви й не уявляєте, на яких.

— Так, я бачила знімки.

— І розганялися до 140–150 за годину.

— Навіжені.

— Так.

— І ви повернулися через ту аварію?

Чоловік завагався, а потім зізнався, що йому закортіло побачити ті платани. Сказав, що раніше ніколи не приїздив на них подивитися.

— А цього разу ви їх побачили?

— Звіддаля. Мені не захотілося підходити дуже близько. Я бачив їх здаля.

— А ми з вами знову розмовляємо про померлих, ви зауважили?

— Боже мій.

Жінці сподобалось, що чоловік сказав «Боже мій». Він не був схожим на тих, хто таке каже. А він сказав. Вона ще раз стисла йому руку і забрала долоню.

— Але ж ваш друг, що мав приїхати вчора, живий?

— Сподіваюся, чорт забирай.

— Ви впевнені, що він приїде?

— Так. Сподіваюся. Ми не бачились уже сто років. Але він написав, що приїде. Ми воювали разом, він і я.

— Правда?

— Не на цій війні. На іншій, у Карсо.

Жінка махнула рукою.

— Ніхто вже про неї не пам’ятає, про ту війну.

— А я пам’ятаю. Я був у Капоретто.

— З другом?

— Так, і з ним теж.

Потім сказав, що той, хто там не був, не в змозі зрозуміти. Сказав, що без Капоретто його життя було б геть іншим. І що свого друга він не бачив аж дотепер.

Жінка подивилася на чоловіка і подумала, що він на вигляд не такий старий, щоб пройти Капоретто. Спитала, як так сталося, що вони, він та його друг, утратили зв’язок.

— Нас розвело життя, — відповів чоловік.

Потім він продовжив свою розповідь, хоч вона і не просила його.

Це була історія про Першу світову. Історія була красива, у ній йшлося про скарби чи щось таке, та жінка не надто прислухалася, бо, поки вона пильно дивилася на нього, не відводячи погляду від чоловікових очей, думала про те, який же ж це ідіотизм — сидіти і слухати його розповідь, коли вони самі в мотелі, у ніч «Великих Перегонів». Було так спокійно і водночас так хвилююче. Вона почала фантазувати й уявила, що тієї ночі більше ніхто не повернеться і вони залишаться вдвох аж до світанку. Поки чоловік розповідав, у її голові безладно промайнула ціла низка образів, і кожен з них їй подобався. То вона танцювала з ним у такт музики, що лунає з радіо, просто посеред мотелю. А ось він спить за столиком, накинувши на плечі куртку. Може, вона теж спала поряд із ним. Чи стояла поруч, час від часу пестячи його волосся. Відбувається щось дивне. Може, їй не слід більше пити.