Алессандро Барикко - Без крові. Така історія

Детектив Штраус зробив крок уперед, аби лишень не проґавити, що відповість літня пані.

— Нею поїду я, і цього досить, — відрізала Єлизавета.

Відновлення траси, безсумнівно, коштувало нечувану суму й тривало шість місяців і двадцять сім днів. Звичайно, часу знадобилося значно більше, ніж планувалося, та інженер Блум запевнив, що про відбудову об’єкту за коротший термін не може бути й мови, адже це поза людськими можливостями. «Хіба що ви наймете Супермена», — на інженерову думку, це був жарт. До того ж непоганий.

Єлизавета Селер поселилася в розкішному номері готелю, розташованому за п’ятдесят з гаком кілометрів від аеродрому, і носа звідти не показувала. Вона не хотіла бачити будмайданчик, тим більш, не виявляла зацікавленості в місцевих туристичних принадах, яких, утім, було там удосталь. Вона гортала дні, гуляючи садом біля готелю чи безтурботно вмостившись у ротанговому кріслі на веранді. І там, склавши руки на колінах і сховавши їх під шаль з тонкого індійського шовку, вона з насолодою грала Шуберта, хоч ніхто про це навіть не здогадувався.

У своєму пентхаусі на горішньому поверсі Єлизавета жила разом із хлопцем і дівчиною, що супроводжували її в дорозі. Персонал готелю не втрачав можливості щоразу суворо засудити таке співжиття пані Єлизавети, проте її чайові діяли просто-таки дивовижним чином, і вже за кілька тижнів почуття сором’язливості у стінах готелю і за його межами виявилося надзвичайно хистким. Врешті, усі почали просто-таки обожнювати літню пані, яка дивакувато розмовляла, хоч рухалася плавно і, здавалось, геть не знала, що таке сум. Багато хто був переконаний, що вона тут у справах, а ще пліткували про те, що покинута траса стала дуже галасливим місцем. Хоч старі, що вдень підглядали за будівництвом через залізну сітку, мали підозру, що іноземка зупинилася тут через те, що шукає скарб у тих болотах. У певному сенсі, вони були недалекі від істини. Якось детектив Штраус попросив жінку, щоб, позаяк він знайшов цю трасу, вона хоч би йому відкрила таємницю, чому її так цікавить це сплетіння безглуздих поворотів.

— Це не просто дорога, це — життєвий шлях, — промовилась вона.

Проте пан Штраус не мав ані розвиненої фантазії, ані достатньої віри в життя, щоб мати змогу зробити хоч якийсь умовивід з її слів.

— Життєвий шлях? — перепитав він.

Єлизавета мало не піддалася спокусі розповісти всю історію від початку до самісінького кінця, нічого не приховуючи. Її вабила підступна можливість зворушити душу цього домашнього чоловічка, показавши йому, якою несамовитою буває пристрасть і яка непроста доля може випасти людині. Проте вона тієї ж миті пожалкувала про свою самовпевненість і нагадала собі, що всі закохані вважають своє кохання неповторним, хоч насправді жодне з них неповторним не є. Це було тяжко, але вона втрималась.

— Чи я вам ніколи не казала, що ви викапана Глорія Свенсон? [20] Глорія Свенсон (1899–1993) — одна з найвишуканіших американських акторок німого кіно, популярна у 1920—1930-х роках. — спитала натомість жінка.

7 травня 1969 року під час сніданку за столом з’явився інженер Блум і якось навіть трохи гірко сповістив, що автотраса готова. Єлизавета Селер сиділа за столом і намазувала тост маслом. Потім, поклавши ножа, поглянула на інженера. Вона навіть відчула ніжність до цього чоловіка, адже він гарував, як віл, задля того, щоб збудувати щось, про призначення чого він і гадки не мав.

— Я маю перед вами вибачитись, інженере Блум.

Інженер ледь помітно вклонився.

— Іноді я була з вами несправедливо грубою. І хоч я не можу сказати, що мені через це прикро, проте то було з мого боку абсолютно безпідставне легкодумство. Хоч я мала б вам виказати щиру подяку.

Інженер знову вклонився.

— Ви ось-ось подаруєте мені один із найщасливіших днів мого життя.

Потім жінка подумала, що висловилась не зовсім чітко, і додала:

— Хоча, про мене, то слово «подаруєте» тут не зовсім доречне.

День пройшов так само, як і будь-який інший. Надвечір жінка зачинилася у своїй невеличкій залі і витягла з сумки старий, потертий щоденник у шкіряній палітурці. Сторінки в ньому вже не трималися купи і коли-не-коли випадали, тому жінка терпляче складала їх на місце. Потім вона почала перечитувати те, що в ньому було написано, від початку і до кінця. Неквапливо. Дочитавши до останньої сторінки, вона закрила щоденник і довго нерухомо сиділа в нічній тиші, розмірковуючи. Потім підійшла до секретера і, розгорнувши щоденника на першій же незаповненій сторінці, почала писати. Вона писала багато годин, не відриваючи руки, нічого не закреслюючи і не виправляючи, просто так, як їй лягало на серце. «Як же давно я хотіла записати цю історію», — подумала вона. Коли на її очі спала приємна втома, уже пробило другу ночі. Єлизавета дописала останній рядок, а потім, усміхаючись, закрила щоденник і пішла знову ховати його в сумку. Вона заснула просто в кріслі, навіть не перевдягнувшись. Коли перші світанкові промені розбудили її, вона вирішила зробити все тихо, щоб ненароком не розбудити парочку, що спочивала в її ліжку. Жінка вмилася, зробила макіяж і вдягла елегантний костюм, що саме для цієї нагоди захопила з дому. Костюм був чоловічого крою, та по-іншому й бути не могло з огляду на те, що вона хотіла в ньому зробити. Але йому не бракувало ані притаманної вечірньому вбранню сміливості, ані розкішності. Єлизавета безшумно зійшла до їдальні і замовила каву з молоком, сказавши, що нічого більше не подужає. У їдальні, крім неї, сиділо лише двійко французів, що теревенили про надумані переваги англійського варення. Вийшовши з готелю, жінка побачила Штрауса, що вже чекав на неї. Голова його аж масніла від брильянтину. Єлизаветі спало на гадку, що зараз він схожий на Глорію Свенсон, якій щойно перевернули на голову миску з желе.