Алессандро Барикко - Без крові. Така історія

Єлизавета мала стільки часу, щоб приготуватись до цього дня, що не пропустила жодної дрібнички. Звичайно, вона не збиралася сідати за кермо особисто, але й думка залучити до справи свого шофера видавалася їй теж недоречною. Жінка навіть мала намір запросити справжнього гоночного пілота, але відразу ж уявила його коментарі щодо незвичайності траси. Врешті, вона зупинилася на пілоті-випробувачі. Єлизавета хотіла, щоб він був молодий і, якщо можна, гарний. Штраус для неї такого знайшов. Що ж стосується авто, то жінка знала, що для цієї справи абияка автівка не годиться. Сучасні автівки вона забракувала інстинктивно, вважаючи, що, з точки зору так би мовити стилістичної, для цієї справи вони дещо недоладні. Єлизавета намагалася пригадати, чи не виказував Ультімо якихось особливих уподобань щодо марки машин. Але ж насправді Ультімо машин майже не помічав, уважаючи їх неодмінним наслідком краси доріг. Врешті, вона обрала «Ягуар ХК-120». Це була чудова двомісна автівка з відкидним верхом, яку вона купила ще в 1950-му. У той час у ній знову завирувало життя, а тому серед усіх нісенітниць, що вона жадала спробувати, була й участь у перегонах для відчайдухів, що проводилися в Італії і називалися «Міллє Мілья». У них могли брати участь як професіональні гонщики, так і аматори. Перегони протягом усіх днів змагань відбувалися на звичайних шляхах. Вона купила «Ягуар» й обрала собі в напарники вдівця-росіянина, що колись був спортсменом. Врешті, їй так сподобались перегони, що вона залишила на згадку автівку, що пройшла такі змагання. Машина була сріблястого кольору. А на капоті і дверцятах червоною фарбою був намальований номер 111. Раптом жінці здалося, що це саме та автівка, яка потрібна для ультімової автотраси. Поки на будмайданчику ще вирувала робота, вона наказала переправити її морем з Італії. Єлизавета знову побачила її, прекрасну і сяючу, там, на старті траси. А за кермом сидів пілот-випробувач. Автівка стояла на своїх чотирьох колесах, убраних у блискучу гуму. «Яка чарівна», — подумала Єлизавета.

Жінка наказала Блуму і Штраусу забратися геть, а сама попростувала до «Ягуара». Не мало бути жодного свідка, жодного глядача — у цьому вона була переконана. Єлизавета кивнула водієві, що сяде в машину самостійно, і вмостилася на пасажирське місце, укрите червоною шкірою. Вона зачинила дверцята, зроблені за ретельною англійською технологією, насолоджуючись їх механічним клацанням, і обернулася до пілота:

— Чудова днина, чи не так?

— І не схоже, що ми в Англії.

— Хлопче, а ти звідки?

— З Франції. З Міді.

— Гарні місця.

— Так, пані.

Єлизавета пильно глянула на молодика. Вона відчула вдячність Штраусу. Адже випробувач, якого він знайшов для неї, виявився ще й нівроку.

— Ви випробувач?

— Так, пані.

— Що то за професія?

Молодик знизав плечима.

— Така, як і будь-яка інша.

— Розумію, але що саме роблять випробувачі?

— Фактично, ми кермуємо машиною, аж поки вона не віддасть Богові душу. Проїжджаємо тисячі кілометрів, уважно стежачи за всім, що з нею відбувається. Щойно вона непоправно ламається — нашу роботу зроблено.

— Щось не надто захопливо.

— Це з якого боку підійти. На заводі гірше.

— Певна річ.

Посеред тієї пустки було чутно лише їхні голоси. Здавалось, ніби вони в безлюдному храмі просто неба.

— Хлопчику, ти знаєш, для чого ми тут?

— Гадаю, що так.

— Ану розкажи в кількох словах.

— Рушаємо і катаємось. Зупиняємось, коли ви захочете.

— Пречудово. Ти вже випробовував трасу?

— Зробив кілька кіл. Але вона не схожа на автотрасу.

— Невже?

— Радше на якийсь малюнок. Неначе хтось мав намір намалювати щось посеред рівнини.

— Саме так.

— А ви бува не знаєте, хто це зробив і навіщо?

Єлизавета Селер на мить завагалася. Поглянула хлопцю в очі. Вони були чорні; і губи в нього були гарні. Прикро, що було вже надто пізно.

— Не знаю, — відповіла жінка.

Потім хлопець спитав, чи вони просто проїдуть трасою, чи жінка бажає промчати нею швидко-швидко, як на справжніх перегонах.

— Їдь якнайшвидше і зупинися лише тоді, як накажу.

Він кивнув на знак згоди. А потім додав ще дещо:

— Я маю вас попередити, що траса дуже небезпечна, особливо на великій швидкості.

— Якби я хотіла спокою, то лишилася б удома і складала ориґамі.

— Гаразд. Їдьмо.

— Постривай. Лише хвильку.

Єлизавета Селер заплющила очі. Вона спробувала уявити Ультімо за кермом автівки на старті омріяної ним траси таким, яким бачила його колись багато років тому. Лише двигун автомобіля шаленіє в тиші рівнин. Жодної живої душі навколо, жодного свідка. Він на самоті з вісімнадцятьма поворотами — квінтесенцією всього життя.