Аманда Ферґюссон тепер поклала книжку на коліна й стривожено поглянула на стелю. Той жук віщував недобре. Усім відомо, що такий звук — прикмета смерті когось у домі протягом року. Це давнє повір’я. Вона поглянула на батька — чи той спить. Полковник Ферґюссон заплющив очі й рівно, глибоко, як ковальський міх, дихав носом. Але Аманда знала його досить добре, щоб розуміти: він удає. Це дуже на нього схоже. Він завжди хитрував з нею.
Як і тоді, коли він повіз її в Дублін одного вітряного лютневого дня в 1821 році. Аманді було сімнадцять, і тоді вона всюди носила з собою альбом, як сьогодні — релігійні брошури. Її тоді дуже схвилювала новина про виставку в Єгипетській залі Баллока на Піккаділлі в Лондоні — там показували Велику Картину месьє Джерріко завдовжки 24 фути, а висотою 18, на якій була зображена врятована після кораблетрощі частина команди французького фрегата «Медуза» на плоту. Вхідний квиток — 1 шилінг, опис — 6 пенсів; і 50 тисяч глядачів заплатили за те, щоб поглянути на новий шедевр закордонного мистецтва, який демонструвався поряд із постійною експозицією — великою колекцією скам’янілостей містера Баллока (25 тисяч одиниць) і «Пантеріоном» — виставкою опудал диких звірів. Тепер полотно привезли в Дублін, де його виставили в Ротонді: вхід — 1 шилінг 8 пенсів, опис — 5 пенсів.
Батько вибрав Аманду з-поміж шістьох дітей під приводом її не по роках великих успіхів в акварелі — принаймні так заявив полковник Ферґюссон, учергове пояснюючи свою природну симпатію. Тільки от пішли вони не до Ротонди, як він обіцяв, а на конкурентний атракціон, який рекламували в щоденному листку новин і оголошень Saunder’s — той самий, що не дав Великій Картині месьє Джерріко такого успіху в Дубліні, як у Лондоні. Полковник Ферґюссон повів дочку до Павільйону, де вони подивилися рухому морську панораму Маршалла, що зображувала аварію французького фрегата «Медуза» і його нещасливий пліт. Місце у передніх рядах — 1 шилінг 8 пенсів, у задніх — 10, дітям передні місця за півціни. «У Павільйоні завжди тепло завдяки спеціально облаштованому пічному опаленню».
У той час коли в Ротонді демонстрували просто двадцять чотири фути на вісімнадцять нерухомого кольорового полотна, тут показували приблизно 10 тисяч квадратних футів рухомого. Перед глядачами виникали й поступово розгорталися величезні картини: не одна-єдина сцена, а вся історія кораблетрощі пройшла перед їхніми очима. Епізод за епізодом кольорові лампи рухалися полотном, а оркестр надавав подіям драматизму. Це видовище завжди зворушувало публіку — вона аплодувала, і полковник Ферґюссон сильно штовхав дочку в бік на особливо виразних моментах видовища. У шостій сцені бідолашні французи на плоту були показані приблизно в тих самих позах, як їх уперше зобразив месьє Джерріко. Але наскільки грандіозніше, зазначив полковник Ферґюссон, бачити їхнє благання рухомим і в супроводі музики, про яку він навіщось сказав, що та зветься «Хай живе Енріко».
— Це крок уперед, — захоплено відзначив полковник, виходячи з Павільйону. — Художникам доведеться посунутися зі своїми пензлями.
Аманда нічого не сказала, але наступного тижня знову поїхала до Дубліна з одним зі своїх п’яти братів-сестер — і цього разу все-таки пішла до Ротонди. Там на неї справило велике враження полотно Джерріко, яке, попри свою нерухомість, було для неї значно більше сповнене руху, світла й навіть музики — так, на свій лад воно містило їх більше, ніж ота вульгарна Панорама. Саме це дочка й розповіла батькові, повернувшись.
Полковник Ферґюссон на таку впертість і зухвальство тільки поблажливо покивав, але зберігав спокій. Та 5 березня він між іншим показав своїй улюбленій дочці свіже оголошення в Saunder’s : там було сказано, що містер Баллок знизив — очевидно, був змушений , відзначив полковник — ціну за квиток на своє нерухоме видовище до всього-на-всього десяти пенсів. Наприкінці місяця полковник Ферґюссон переказав їй новину, що оту французьку картинку в Ротонді вже й закрили через брак глядачів, тоді як рухому панораму Маршалла й далі показують тричі на день публіці, яка гріється спеціально облаштованим пічним опаленням.
— Це рух уперед, — повторив полковник у червні того ж таки року, сходивши на прощальну виставу до Павільйону вже без компанії.
— Сама по собі новизна — ще не ознака цінності, — відповіла дочка, дещо надто зухвало як на свої літа.
Цок-цок-цок-цок. Цок. Удаваний сон полковника Ферґюссона дратував його дедалі сильніше. Хай йому чорт, думав він, як же важко вмирати. От не дають просто вмерти і все, так, як хочеш. Треба помирати на умовах інших людей — і це така нудьга і тягомотина, хоч як ти їх любиш. Він розплющив очі й приготувався виправити дочку вже кількасотий раз за їхнє спільне життя.
Читать дальше