Джулиан Барнс - Історія світу в 10 1/2 розділах

Три реакції на «Сцену кораблетрощі»:

a) Салонні критики нарікали, що, хоча вони й знайомі з подіями, зображеними на картині, художник ніяк не показав національності жертв, не вказав, під чиїми небесами розгорнулася ця трагедія і коли саме. Власне, саме цього митець і хотів.

б) Делакруа 1855 року, майже через сорок років по тому, згадує, як уперше побачив «Медузу» в процесі творення: «Враження було таке сильне, що, вийшовши з майстерні, я кинувся бігти і біг як шалений усю дорогу додому, до вулиці де ля Планш, що на краю передмістя Сен-Жермен».

в) Жеріко на смертному одрі відказав комусь, хто нагадав про це полотно: «Та, подумаєш, картинка!»

І ось ми її маємо — мить найжахливішої муки на плоту, підхоплену, преображену, виправдану мистецтвом, перетворену на пружний і вагомий образ, потім вкриту лаком, вправлену в раму, розміщену у відомій галереї, покликану ілюструвати стан, у якому перебуває людство, зафіксовану, остаточну, яка ніде вже не дінеться. Чи саме це ми маємо? А все-таки ні. Люди вмирають, дерево гниє — і мистецькі витвори тут винятком не стають. Емоційна структура полотна Жеріко, коливання між надією і відчаєм, посилена фарбою: на плоту є дуже яскраво освітлені ділянки, а є місця, де дуже темно. Аби якомога сильніше зачорнити тінь, Жеріко використовував чимало бітуму, щоб вийшло потрібне тло — то сліпуче, то непроглядне. Однак бітум є речовиною хімічно нестабільною, і з того моменту, як Людовик XVIII поглянув на це полотно, триває невблаганний процес руйнування кольорів поверхні. «Не встигаємо ми прийти в цей світ, — сказав Флобер, — як від нас починають відвалюватися шматки». Шедевр, щойно завершений, не застигає — він рухається далі, тільки вже вниз. Один провідний спеціаліст із Жеріко стверджує, що сьогодні картина «частково зруйнована». І, без сумніву, якщо обстежити раму, там знайдеться крихітна шашіль, що знайшла в ній собі притулок.

Цок-цок-цок-цок. Цок. Цок-цок-цок-цок. Цок. Наче годинник трохи збився з ритму, ніби час починає марити. Мабуть, такий погляд на речі міг би здатися відповідним, міркував полковник, але не той випадок. Важливо триматися того, що знаєш напевне до самого кінця, — а надто в самому кінці. Він знав — це не так. Ще не час. То не б’є його годину, це навіть не якийсь далекий годинник.

Полковник Ферґюссон лежав у холодній квадратній спальні у своєму холодному квадратному будинку в трьох милях від Дубліна й наслухав цокання над головою. Була перша година ночі, безвітряної листопадової ночі 1837 року. Його дочка Аманда — штивний профіль, витягнуті губи — сиділа коло ліжка, бубоніла якусь свою релігійну абракадабру. Коло її ліктя рівним полум’ям горіла свічка — і стан її був кращий, аніж полковникового серця, за словами цього пітного дурня-лікаря, в якого після прізвища стоять якісь буквочки.

Це провокація, от що, думав полковник. Ось він на смертному одрі, готується до забуття, а вона сидить поряд і читає останню брошуру Ноя Парсона [10] Полковник має проблеми з запам’ятовуванням імен, незрідка їх перекручує, що буде помітно й далі. Насправді тут мається на увазі пуританський священик і педагог превелебний Авраам Пірсон, засновник Єльського університету. . До самого кінця активно не погоджується. Полковник Ферґюссон уже давно припинив спроби зрозуміти, як так вийшло. Як же дитина, що її він найдужче любив, не успадкувала ні його чуттів, ні поглядів на світ, які він із такими труднощами здобув? Це було прикро. Якби він не любив її всім серцем, то вважав би релігійною ідіоткою. І все одно, попри все, попри цей живий, утілений доказ, полковник зберігав віру в те, що світ здатен рухатися вперед, віру в людський поступ, у те, що забобони колись буде подолано. А проте це все було дуже дивно.

Цок-цок-цок-цок. Цок. Звук над головою не стихав. Чотири-п’ять гучних клацань — тиша — глухе відлуння. Полковник помічав, що цокання відволікає Аманду від читання, хоча та цього не показувала. Просто він уже відчував такі речі, стільки проживши поряд. Він точно розумів, що вона не по вуха заглибилась у свого превелебного Авраама. І розумів: вона сама винна, що він її так добре знає. Казав же їй вийти за того лейтенанта, який просив її руки — його імені полковник уже не міг згадати. Вона й щодо цього сперечалася. Казала, що любить батька більше, ніж того залицяльника у формі. Полковник казав, що це не причина, та й узагалі, він просто помре при ній, і все. Аманда плакала й казала, що йому не треба так говорити. Але ж він мав рацію, хіба ні? Саме це й мало статися, а то як же?