— Це любов, — раптом сказав він. — Любов — і більш нічого.
Аманда відвела здивований погляд від стелі й поглянула на нього повними сліз очима.
— Доню, та це шлюбний поклик жука xestobium rufo-villosum , Господи Боже мій. Усе так просто. От посади одного такого в коробочку і постукай по столу олівцем — він зробить точно те саме. Подумає, що ти самиця, і буде битися головою в стінку коробочки, щоб до тебе дістатися. До речі, а чого ти тоді не вийшла за лейтенанта, коли я тобі сказав? Хай йому грець, ніякої субординації.
Він узяв її за руку.
Але дочка не відповіла, в її очах і далі стояли сльози, цокання над головою не припинялось, і полковника Ферґюссона вже мало бути поховано до кінця року. На цьому прогнозі лікар із жуком примудрилися зійтися.
Горе Аманди посилювалося тривогою за онтологічний статус батька. Чи його вперте небажання визнати божественний план — і легковажне прикликання імені Господа навіть на смертному ложі — означає, що він засуджений перебувати в пітьмі, в якомусь холодному місці, де немає ніякого пічного опалення? Міс Ферґюссон знала, що Господь справедливий і милосердний. Хто приймає Його заповіді — того судитимуть у точній відповідності до закону, а до дикуна з темних джунглів, який жодним чином не міг пізнати світло, поставляться по-доброму й дадуть можливість виправитись. Але чи можна вважати темним дикуном мешканця холодного квадратного будинку на околиці Дубліна? Чи може бути так, що біль, з яким безвірники все життя очікують забуття, перейде в новий біль — кару за невизнання Бога? Міс Ферґюссон боялася, що таке може статися.
Як так вийшло, що батько не визнав Бога, Його вічний задум, Його нескінченну милість? Докази цього задуму виявляються у Природі, яку Бог дав на радість людям. Це не означає, як дехто думає, що людина може бездумно, по-грабіжницькому брати від Природи все, чого забажає; насправді Природа заслуговує на більшу повагу як Боже творіння. Але Бог створив і людину, і Природу, влаштував людину в ній так, як руку в рукавичці. Аманда часто розмірковувала про плоди польові, про їх розмаїття, про те, як кожен з них мудро влаштований на радість людині. Наприклад, дерева з їстівними плодами створені такими, що на них легко залазити, — значно нижчі за лісові. Плоди, які стають м’якими, коли достигають, наприклад абрикос, інжир чи шовковиця, які можуть пошкодитися падінням, з’являються на невеликій відстані від землі, а тверді, яким падіння не шкідливе, наприклад какао, волоський горіх чи каштан, виникають на помітній висоті. Деякі плоди — наприклад, вишня чи слива — створені для рота, інші — яблука і груші — для руки, а треті, як, наприклад, диня, задумані більшими, аби їх можна було розділити в родинному колі. Ну а є такі, як, приміром, гарбуз, що ними можна поділитися з усіма сусідами, і на їхній шкоринці вже помітні позначки, щоб зручно було різати.
Там, де Аманда бачила Божий задум, доброзичливий порядок і неухильну справедливість, батько помічав тільки хаос, ризик і зло. Але дивилися вони на той самий світ. В одній з багатьох суперечок Аманда колись звернула його увагу на життя родини Ферґюссонів, яких з’єднувала міцна любов і прив’язаність, і спитала, чи не вбачає він і в цьому наслідки хаосу, ризику і зла. Полковник Ферґюссон, якому язик не повертався сказати своїй дитині, що людська родина породжується тим самим імпульсом, який змушує жука битися головою об стінку коробочки, відказав, що з такої точки зору родина Ферґюссонів — щаслива випадковість. На це дочка відповідала йому, що таких щасливих випадковостей забагато, аби вони були випадковими.
Частково, міркувала Аманда, річ у тому, як сприймати світ. Її батькові у вульгарному мигтінні кольорових лампочок і трелях музики бачилося правдиве зображення істинної морської трагедії; а натомість реальності було значно більше в простому статичному полотні, зображення на яке нанесене фарбою. Головне тут усе ж питання віри. Через кілька тижнів після поїздки на рухому панораму батько повільно катав її на човні звивистим озером у сусідньому маєтку лорда Ф. У його голові виникла якась асоціація, і він почав спростовувати їй дійсність Ноєвого ковчега, саркастично згадуючи «міф про потоп». Аманду цей закид не знітив. Вона спитала батька, чи справді він вірить у дійсність «Пантеріону» містера Баллока з його опудалами в Єгипетській залі на Піккаділлі в Лондоні. Полковник, захоплений зненацька, відповів, що, звичайно, вірить, — дочка продемонструвала жартівливе здивування. Вона вірить у реальність того, що спричинив Бог і що записано в книзі Святого Письма, так що люди вже тисячоліттями пам’ятають, — а він вірить у щось, про що написано в газеті з оголошеннями Saunder’s , слова з якої люди наступного ранку вже забудуть. І що тут, усе наполягала вона з непотрібною насмішкою в очах, більш вірогідне?
Читать дальше