Джулиан Барнс - Історія світу в 10 1/2 розділах

Восени 1839 року після довгих роздумів Аманда Ферґюссон запропонувала міс Лоґан вирушити в Архурі. Міс Лоґан була енергійною і, на перший погляд, практичною жінкою, приблизно на десять років старшою за міс Ферґюссон, і її ставлення до полковника було теплим, без тіні будь-якої непристойності. Ну а що важливіше, вона за кілька років до того побувала в Італії, коли працювала в сера Чарльза Б.

— На жаль, це місце мені не знайоме, — відказала міс Лоґан, коли Аманда вперше повела мову про це. — Це далеко від Неаполя?

— Це на схилах гори Арарат, — відказала міс Ферґюссон. — Назва Архурі походить від вірменських слів «посадив виноград». Саме там Ной повернувся до землеробства після Потопу. Давня лоза, посаджена руками Патріарха, плодоносить і сьогодні.

Міс Лоґан не виказала здивування, викликаного цією цікавою лекцією, але не втрималася від питання:

— А навіщо нам туди їхати?

— Молитися за душу мого батька. На горі стоїть монастир.

— Це дуже далеко.

— Я вважаю, це необхідно.

— Розумію. — Міс Лоґан спочатку замислилась, а потім засяяла. — Ми будемо пити там вино?

Вона згадала свої італійські подорожі.

— Це заборонено, — відказала міс Ферґюссон. — Звичаєм.

— Звичаєм?

— Ну то Небесами. Бог заборонив, у пам’ять про те, як виноградна лоза зрадила Патріарха.

Міс Лоґан, яка дозволяла читати їй Біблію вголос, але не дуже турбувалася погортати Святе Письмо власноруч, на мить знітилася.

— Пияцтво, — пояснила міс Ферґюссон. — Коли Ной напився.

— А, звичайно.

— Ченцям в Архурі дозволено їсти виноград, але не робити з нього вино.

— Розумію.

— Також там є стара верба, що виросла з однієї з дощок Ноєвого ковчега.

— Зрозуміло.

Тож вони домовилися. Вирушать навесні, щоб уникнути поганого повітря пізніших сезонів. Кожна мала взяти з собою розкладне ліжко, надувний матрац і подушку; візьмуть із собою імбирну есенцію Окслі [11] «Найкращий і найпевніший засіб від нервових проблем, подагри, ревматизму та спазмів», за твердженням тогочасних медиків. , хорошого опію, хіни й зайдліцьких порошків [12] Seidlitz powder — засіб від розладів травлення. Назва походить від назви чеського села Седлець (біля якого є джерело корисних для травлення мінеральних вод) у німецькому написанні. , переносну чорнильницю, коробку сірників і запас німецького труту; парасольки й фланелеві пояси від нічного болю в животі. Після короткого обговорення від переносної ванни й кавоварки відмовилися. Натомість вирішили взяти дві тростини з залізним кінцем, складаний ножик, міцні мисливські батоги, щоб відбиватися від численних собак, і маленький поліцейський ліхтарик, оскільки їх попередили, що в разі урагану з паперових турецьких ліхтарів немає ніякої користі. Вони взяли з собою макінтоші й теплі пальта, передчуваючи, що мрія леді Мері Вортлі Монтеґю [13] Англійська письменниця й мандрівниця, авторка «Турецьких листів», походила з вищої британської аристократії. про цілорічне сонце може не справдитися в простих подорожніх. Міс Лоґан вважала, що найкращим подарунком для турецького селянина буде порох, а для турка більш поважного — папір для письма. Простий компас, як їй порадили, буде теж радо прийнятий, бо допоможе мусульманину правильно розташуватися в час молитви; але міс Ферґюссон не бажала сприяти невірним у їхньому поклонінні. Нарешті, дами взяли з собою дві невеликі скляні пляшки для соку з плодів Ноєвого виноградника.

Від Фалмута до Марселя вони дісталися державним пакетботом, після чого пересіли до французьких перевізників. На початку травня їх прийняв британський посол у Константинополі. Коли міс Ферґюссон пояснила мету їхньої поїздки, дипломат уважно придивився до неї: темноволоса жінка між молодим і середнім віком з опуклими чорними очима й доволі повними рум’яними щоками, які виштовхували губи вперед і наче стискали їх. А от фліртувати вона зовсім не вміла: її природний вираз обличчя являв собою суміш штивності й певності — ця комбінація залишала посла байдужим. Він чув більшу частину того, що вона казала, не особливо приділяючи їй увагу.

— А, — сказав він, — подейкують, що кілька років тому такий собі Руссо зміг піднятися на вершину гори.

— Паррот, — усміхнулася міс Ферґюссон. — Схоже, не Руссо. Доктор Фрідріх Паррот, професор Дерптського університету.

Посол кивнув якось навскоси, наче йому здалося деякою недоречністю й зухвальством, що хтось знає про тамтешні справи більше, ніж він.