Джулиан Барнс - Історія світу в 10 1/2 розділах

Вісім місяців він провів у своїй майстерні. Приблизно тоді він намалював автопортрет із тим похмурим, доволі підозріливим поглядом, яким художники часто дивляться в дзеркало; нечиста совість наводить нас на думку, що цей осуд спрямований на нас, хоча насправді він здебільшого адресований натурі. Борода в митця коротка, волосся накрите грецькою фескою з китицею (ми чули тільки про те, що він постригся, коли починав картину, але за вісім місяців волосся відростає: скільки ще стрижок було потрібно?). Він скидається на пірата, нас вражає його рішучість і лють, готовність прийняти виклик і зійти на велетенський пліт «Кораблетрощі». До речі, дивовижною є ширина його пензлів. З товщини його мазків Монфор відзначає, що Жеріко використовував дуже широкі пензлі, але порівняно з пензлями інших художників ті були доволі невеликі. Малі пензлі, але важка олійна фарба, яка швидко сохне.

Пам’ятаймо його за роботою. Спокуса все схематизувати, звести восьмимісячну працю над картиною до набору попередніх замальовок, — нормальне явище, але цьому треба опиратися. Митець доволі високий на зріст, сильний, худорлявий, з дуже гарними ногами, які можна порівняти з ногами ефеба, який приборкує коня в центрі його «Бігу вільних коней». Стоячи перед своєю «Кораблетрощею», він працює напружено й зосереджено, потребує абсолютної тиші: рипіння пересунутого стільця було б досить, аби розірвати невидиму нитку між оком і кінчиком пензля. Він наносить великі фігури безпосередньо на полотно, накидавши там тільки контур. Коли робота на середині, то здається, ніби на білій стіні висить ряд скульптур.

Пам’ятаймо його замкненим у майстерні, захопленого роботою — він перебуває в русі, він десь помиляється. Коли ми бачимо результат тих восьми місяців, то його рух до цієї мети здається неухильним. Ми починаємо з шедевра й прокручуємо час назад, проминаємо відкинуті ідеї та промахи; але для нього відкинуті потім ідеї були злетами й сплесками, а те, що ми одразу сприймаємо як належне, він побачив лише в кінці. Для нас такий фінал неуникний — але не для нього. Ми повинні залишити місце для ризику, для щасливого відкриття, навіть для блефу. Пояснити це можна лише словами, але треба також спробувати й забути всі слова. Картина може бути подана як низка рішень, пронумерованих від 1) до 8a), але треба розуміти, що вони є лише примітками до почуттів. Ми повинні не забувати про нерви й емоції. Митця не несе швидка течія на сонячне плесо завершеної картини — він намагається тримати курс у відкрите море, де хвилі борються між собою.

Починається, звичайно, з життєвої правди, але коли процес набирає обертів, важливішою є художня правда. Події відбувалися зовсім не так, цифри неточні, канібалізм зведено до літературної алюзії; «батько і син» документально нічим не виправдані, компанія навколо бочки — тим паче. На плоту навели лад, немов перед візитом монарха зі слабким шлунком: чемно сховали шматки людського м’яса, які в’ялилися на сонці, а волосся в усіх таке акуратне, як новенький пензель художника.

У міру того як Жеріко формував остаточну композицію, основними стали питання форми. Він працює з фокусом, вирізає, підганяє. Лінія обрію то підіймається, то опускається (якщо чоловік, який махає хусткою, буде нижче за горизонт, то весь пліт буде похмуро оточений морем; якщо буде занадто високо над обрієм — то надія буде вища). Жеріко зменшує довколишні ділянки неба і моря й кидає нас просто на пліт, хочемо ми того чи ні. Він збільшує відстань між потерпілими і судном, яке їх врятує. Добирає позиції для кожної фігури. Наскільки часто на картині стільки персонажів опиняються спинами до глядача?

І які ж то гарні, мускулясті спини. Тут ми ніяковіємо, хоча й не потрібно. Наївне питання часто виявляється центральним. Тож спитаймо. Чому в людей, які мучилися голодом і спрагою, такий здоровий вигляд? Ми захоплюємося тим, що Жеріко знайшов теслю з «Медузи» і з його допомогою зробив модель плота, але… але якщо він доклав таких зусиль, щоб правильно намалювати пліт, то чому по-іншому поставився до його мешканців? Ми можемо зрозуміти, навіщо людину з хусткою перетворювати на окрему вертикаль, навіщо для формальної структури «зайві» мертві тіла. Але чому ж усі — мертві в тому числі — такі мускулясті, такі… здорові? Де рани, шрами, схуднення, хвороби? Ці люди пили власну сечу, гризли шкіру своїх капелюхів, їли своїх товаришів. П’ятеро з цих п’ятнадцяти після порятунку протягли зовсім недовго. То чому ж у них такий вигляд, ніби вони щойно вийшли з тренажерного залу?