Джулиан Барнс - Історія світу в 10 1/2 розділах

— Так, ми думали, що ви бачите ситуацію так.

— Я потрапила в поганий вітер. З мене облазить шкіра. Весь час хочеться пити. Не знаю, наскільки це серйозно, але розумію, що повинна жити далі. Хоч би й заради котів. Я їм можу бути потрібна.

— Так.

— Що значить «так»?

— Ну, психосоматичні симптоми можуть бути дуже переконливими.

— Ви з головою дружите взагалі?! Війна ж, у світі ж ядерна війна!

— Гмм, — сказав чоловік. Спеціально мене провокував.

— Гаразд, — сказала я. — Можу з таким самим успіхом вислухати вашу версію. Відчуваю, як ви хочете мені її розказати.

— Ну, ми вважаємо, що це пов’язане з вашим розривом із Ґреґом. І, звичайно, вашими стосунками. Власництвом, насильством. Але розрив…

Хоча я збиралася йому підігрувати, але не змогла не втрутитися:

— Це насправді не був розрив. Я просто взяла його човен, коли почалася війна.

— Так, звичайно. Але між вами… ви ж не будете стверджувати, що все було гаразд.

— Не гірше, ніж із будь-ким іншим. Ґреґ — він просто мужик. Як на мужика, то цілком нормальний.

— Точно.

— Що ви цим хочете сказати — «точно»?

— Ну, ми запитали про вашу особисту справу з півночі, розумієте. Простежується певна закономірність. Ви наче складаєте всі яйця в один кошик. З одним і тим самим типом чоловіка. А це завжди дещо небезпечно, чи не так?

Я нічого не сказала, а він продовжив:

— Ми називаємо це синдромом жертви. Віктимністю.

Я вирішила нічого не відповідати й на це. Для початку треба з’ясувати, до чого він веде. Здалеку заходить.

— У вашому житті багато заперечення, чи не так? Ви… заперечуєте багато речей.

— Ні, звичайно, — сказала я.

Це повна нісенітниця. Я вирішила вивести його на чисту воду.

— Ви хочете мені сказати, що війни немає?

— Правильно. Я хочу сказати, що ситуація була дуже напружена. Здавалося, що війна розпочнеться. Але вони дещо поправили.

— «Вони поправили»! — саркастично вигукнула я: адже це все підтверджувало. У моїй голові зберігалися ці слова Ґреґа, які видалися мені тоді такими самовдоволеними. Мені сподобалося репетувати, захотілося крикнути щось іще. — Доки ти не їв у “Бі-Джей” — ти лайно! — вигукнула я.

Я торжествувала, але той, по-моєму, не зрозумів, поклав мені долоню на руку, наче мене треба було заспокоїти.

— Так, вони справді дещо поправили. Цього не сталося.

— Бачу, — сказала я, й далі святкуючи перемогу. — То я, значить, не на острові?

— Ні, звичайно.

— Це тільки моя фантазія?

— Так.

— І човна, звичайно, теж ніколи не було?

— Ні, був, ви попливли човном.

— А котів не було?

— Були — з вами там було двоє котів, коли вас знайшли. Страшенно худі. Ледь вижили.

Він не заперечував геть усього — яка хитрість! Вигадливо, але передбачувано. Я вирішила змінити тактику. Буду здивована й трохи жалюгідна.

— Не розумію, — сказала я, схопивши його за руку. — Війни не було, то чого я сіла в той човен?

— Ґреґ, — сказав він із такою гиденькою впевненістю, начебто я нарешті почала щось визнавати. — Ви тікали з дому. Ми помітили, що в людей із синдромом жертви часто виникає гостре почуття провини, яке приводить їх до втечі. А також погані новини з півночі прийшли. Це був ваш привід. Ви екстеріоризували все, переносили власні тривогу й сум’яття в зовнішній світ. Це нормально, — поблажливо додав він, хоча, вочевидь, так не вважав. — Цілком нормально.

— Я тут не одна з синдромом жертви, — відказала я. — Та весь довбаний білий світ хворий на синдром жертви!

— Звичайно, — додав він, не дослухавшись.

— Ішло до війни. Казали, що починається війна.

— Про це постійно говорять. Але вони дещо поправили.

— Ви весь час це повторюєте. Ну нехай. То, за вашою версією , — я наголосила на цьому слові, — де мене знайшли?

— Приблизно за сотню миль на схід від Дарвіна. Ви плавали по колу.

— По колу, — відказала я. — Як і весь світ.

Спочатку він заявляє, що я переношу свої проблеми на зовнішній світ, а потім — що робила те саме, що світ робить постійно. Якось не справляє враження.

— А чим ви поясните випадіння волосся?

— На жаль, ви його висмикували.

— А те, що шкіра облазила?

— Вам було важко. Пережили сильний стрес. Це не рідкість. Але вам уже кращає.

— А чим ви поясните те, що я чітко пам’ятаю все від новин про війну на півночі до прибуття на острів?

— Ну, в психології це називається фабуляція. Ви придумуєте історію замість тих фактів, яких не знаєте чи не можете прийняти. Зберігаєте кілька правдивих фактів і вигадуєте, відштовхуючись від них. Особливо в ситуаціях подвійного стресу.