Джулиан Барнс - Історія світу в 10 1/2 розділах

Не знаю, котрий то був із них. Тепер я просто заплющувала очі. А це важче, ніж можна подумати. Якщо ви вже заплющили очі для сну, спробуйте їх заплющити ще й у страшному сні. Це непросто. Але й цього навчаєшся; може, я ще й вуха навчуся затикати. Це знадобиться.

— Як ви почуваєтеся сьогодні зранку?

— Чому ви кажете «зранку»? Ви ж завжди приходите вночі.

Бачите, я їм спуску не даю.

— Ну, як скажете…

— Що значить «як скажете»?

— Ви начальниця.

Правильно. Керую тут я. Треба контролювати свій розум, а то заведе хтозна-куди. Через те, власне, й сталося лихо, в якому ми зараз. Розум треба контролювати. Тож я сказала:

— Ідіть геть.

— Ви й далі так кажете.

— Ну коли я начальниця, то мені можна, правильно?

— Одного дня треба буде про це поговорити.

— «Дня» — знову ви за своє, — я не розплющувала очі. — І про що ж?

Мені здавалося, що я й далі насідаю на нього — але це могла бути тактична помилка.

— Про що ? Та про все… Як ви потрапили в цю ситуацію, як нам допомогти вам з неї вибратися.

— Ви насправді дуже обмежена людина, ви це знаєте?

Він не звернув на це уваги. Терпіти не можу: якщо вони не знають, що робити з чимось, то вдають, ніби не почули.

— Ось Ґреґ, — сказав він, очевидно, намагаючись змінити тему. — Ваші почуття вини, неприйняття тощо…

— Ґреґ живий?

Сон був настільки реальний, що мені чомусь подумалося, що чоловік знає відповідь.

— Ґреґ? Так, із Ґреґом усе гаразд. Але ми вважали, що це не допоможе…

— Чого я мала відчувати провину? За човен я ніякої провини не відчуваю. Йому тільки й треба було, що пиво і дівчата. Для цього човен не потрібен.

— На мою думку, човен тут не головне.

— Що ви хочете цим сказати — «не головне»? Я б тут без човна не опинилася.

— Я хочу сказати, ви багато перекладаєте на той човен. Аби не думати про те, що сталося перед історією з човном. На вашу думку, не може такого бути?

— Звідки ж мені знати? Це ви тут спеціаліст, — я не змогла втриматися від сарказму, тому що була дуже на нього зла. Так ніби я спеціально ігнорую все, що сталося до історії з тим човном. Адже я насправді — одна з небагатьох, хто помітив, що діється. А решта світу тим часом поводилася, як Ґреґ.

— Ну, по-моєму, ви просуваєтеся вперед.

— Ідіть геть.

Я знала, що він повернеться. Навіть по-своєму цього чекала. Напевне, щоб від нього відбитися. Та й він мене заінтригував. Визнаю. Тобто я точно знаю, що сталось, і в загальних рисах, чому і як. Але мені було цікаво послухати, чи дуже хитромудрим буде його — ну, насправді теж моє — пояснення.

— То вважаєте, що ви, ймовірно, готові поговорити про Ґреґа?

— Ґреґа? А до чого тут Ґреґ?

— Ну, нам здається, і ми б хотіли це спростувати чи підтвердити, що ваш… ваш розрив із Ґреґом багато в чому пов’язаний з вашими нинішніми… проблемами.

— Ви дійсно дуже обмежена людина, — мені сподобалося так йому казати.

— То допоможіть мені стати обізнанішим, Кет. Поясніть мені, що до чого. Коли ви вперше помітили, що з Ґреґом щось негаразд?

— Ґреґ, Ґреґ… Тут, зараза, ядерна війна — а вам немає про що поговорити, окрім Ґреґа !

— Так, війна, звичайно. Але мені видається, що краще вести розмову про щось одне.

— Невже Ґреґ важливіший, ніж війна? У вас дуже дивна система цінностей. А може, війна почалася через Ґреґа… Ви ж знаєте, у нього є бейсболка з написом «КОХАЙТЕСЯ — НЕ ВОЮЙТЕ»? Може, він собі сидів, пиво пив та й знічев’я кнопочку натис…

— Це цікава точка зору. Може, вона нас кудись приведе…

Я нічого на це не сказала. Він повів далі:

— Чи правильно я вважаю, що з Ґреґом ви ніби склали всі яйця в один кошик? Ви подумали, що він — ваш останній шанс? Може, ви покладали на нього забагато сподівань?

Ну все, годі з мене.

— Мене звати Кетлін Ферріс, — сказала я, до себе не меншою мірою, ніж до когось іще. — Мені тридцять вісім років. Я відпливла з півночі й опинилася на півдні, бо розуміла, що відбувається. Але війна мене переконала. Вона все одно почалась. Я сіла в човен і дозволила вітрам нести мене, куди захочуть. Узяла з собою двох котів — Пола і Лінду. Знайшла цей острів. Живу тут. Що зі мною буде, не знаю, але розумію, що обов’язок тих із нас, кому небайдужа доля планети, — жити далі.

Коли я замовкла, щоб перевести подих, то помітила, що плачу, сама того не розуміючи. Сльози текли по щоках просто у вуха. Я не могла ні бачити, ні чути. Відчуття було таке, ніби плаваю, тону.

Урешті дуже тихо (чи, може, просто в мене були повні вуха сліз?) чоловік сказав: