Джулиан Барнс - Історія світу в 10 1/2 розділах

Повз острів Мелвілла, протокою Дундаса, далі в Арафурське море — а потім вона довірилася волі вітру. Як видавалося, пливли вони радше на схід, але вона не дуже за тим стежила. Людина стежить за тим, куди рухається, тільки тоді, коли хоче потім повернутись, — а вона розуміла, що не матиме куди повертатись.

Вона не очікувала, що на обрії з’явиться акуратна грибоподібна хмара. Розуміла: так, як це показують у кіно, не буде. Іноді світло якось дивно мінилось, іноді вдалині гриміло. Подібні речі нічого не означали; тільки от десь щось уже сталося, а вітри, що носяться навколо планети, довершать свою справу. Уночі вона спускала вітрило і спускалась у маленьку каюту, лишаючи на палубі Пола і Лінду. Спочатку Пол хотів був побитися з новенькою — усе ті самі сварки за територію. Але за день-два коти одне до одного звикли.

Здається, вона трохи обгоріла на сонці. Цілий день була на спеці, а захищала її лише стара Ґреґова бейсболка. У нього була ціла колекція ідіотських шапок з дурнуватими написами. Ця була червона з білим написом — рекламою якогось ресторану: «ДОКИ ТИ НЕ ЇВ У “БІ-ДЖЕЙ” — ТИ ЛАЙНО!» Ґреґові подарував її на днюху якийсь товариш по чарці, Ґреґові ніколи не набридали ні такі подарунки, ні такі жарти. Він міг отак сидіти собі в човні з баночкою пива й просто до себе гигикати. А якщо всі на нього дивилися — то він би засміявся на повен голос і промовив: «Доки ти не їв у “Бі-Джей” — ти лайно». І щоразу це страшенно його веселило. Їй цей головний убір дуже не подобався, але вдягнути його було розумно. А про цинкову мазь та іншу всячину в тюбиках вона геть забула.

Вона розуміла, щó робить. Розуміла, що, можливо, з цього, як висловився б Ґреґ, прожекту нічого не вийде. Щоразу, коли в неї з’являвся який-небудь план — особливо не пов’язаний із ним, Ґреґом, — він називав це її прожектом. Вона не надто сподівалася, що зійде на берег на якому-небудь неушкодженому острові, де тільки кинеш квасолину в землю — тут тобі й цілий город виросте. Не очікувала коралового рифу, піщаних пляжів, як малюють у туристичних буклетах, пальм, які гойдаються на вітрі. Не уявляла, що тижнів за два до того самого берега принесе красеня в ялику з парою собак; потім дівчину з парою курей, хлопця з парою свиней і так далі. Не мала вона таких райдужних очікувань. Вона хотіла просто спробувати, і хай буде що буде. Це її обов’язок. Від нього не втечеш.

Не розумію, що було минулої ночі. Я прокидалася чи, може, й далі спала, але чула котів, котячий шлюбний крик, чесне слово. Чи радше котячий поклик. Але ж Лінда не була так далеко, щоб її кликати. Коли я прокинулася, то вже не чути було нічого, окрім биття хвиль у борти. Я піднялася східцями, відчинила двері. При місяці мені було видно обох, вони сиділи, притулившись одне до одного, озирнулися на мене. Як парочка підлітків, яких мама дівчини майже спіймала на гарячому. Коти по весні кричать, як маленькі діти, правда? Напевне, це має про щось нам сказати.

Я не рахувала днів. А який у тому сенс? Ми вже нічого не будемо міряти в днях. Будні, вихідні, свята — так вимірюють час люди в костюмах. Нам потрібно повернутися до давнішого циклу — наприклад, для початку схід і захід сонця, тоді додадуться фази місяця, пори року, погода — нова, жахлива погода, у владі якої нам жити. Як вимірюють дні племена, що мешкають у джунглях? Учитися в них уже запізно. Такі люди мають ключ до життя з природою. Вони не каструють своїх котів. Вони поклоняються їм, може, навіть їдять — але каструвати не стануть!

Їм я рівно стільки, щоб не впасти. Я не збираюся вираховувати, наскільки довго перебуватиму в морі, а тоді ділити запаси на які-небудь сорок вісім частин. Це застаріле мислення — саме воно нас сюди й привело. Їм стільки, щоб не впасти, — і все. Рибалю, звичайно. Але коли щось упіймаю, то віддаю Полу з Ліндою. Поки що консерви для мене — а коти тим часом від’їдаються.

Мені треба поводитись обережніше. Здається, я перегрілася на сонці й знепритомніла. Отямилася — лежу на спині, а коти лижуть мені обличчя. Відчуття було як у лихоманці — все пекло. Мабуть, забагато консервів їм. Наступного разу, спіймавши рибу, краще з’їм її сама, навіть якщо це аж ніяк не принесе мені популярності. Цікаво, що там Ґреґ. Чи він узагалі щось робить? Я ніби навіть бачу його — з кухлем пива в руці, як він сміється й показує на мене пальцями: «Доки ти не їв у “Бі-Джей” — ти лайно». Читає напис на моїй бейсболці, дивиться на мене. На колінах у нього сидить дівчина. Моє життя з Ґреґом віддаляється і віддаляється — так само як і моє життя на півночі.