Джулиан Барнс - Історія світу в 10 1/2 розділах

Днями побачила летючу рибу. Точно бачила. Не могла ж я це придумати, правда? Від цього мені стало радісно на душі. Риби можуть літати — й олені теж!

Точно лихоманка. Змогла спіймати рибу й навіть приготувати. Проблеми з Полом і Ліндою. Сни, страхіття. Здається, і далі рухаюся більш-менш на схід.

Не сумніваюся, що я не самотня. Маю на увазі — що є на світі ще такі люди, як я. Не може бути, щоб лише я так пливла в човні з двома котами — а всі інші лишалися на суходолі й кричали мені вслід: «Дурепа!» Певне, що є сотні, тисячі таких човнів з людьми і тваринами, які роблять те саме, що і я. Покинути корабель — це застарілий клич. Зараз — покинути суходіл! Небезпека всюди, але на землі її більше. Ми ж колись усі виповзли на берег із моря. Мабуть, то була помилка. Тепер ми туди повертаємося.

Уявляю всіх тих інших людей, які роблять те саме, — і це дарує мені надію. Це має бути інстинктом людства, чи не так? Коли є загроза — розбігтися. Це не просто втеча від небезпеки, а й збільшення шансів нашого виду на порятунок. Якщо ми розсіємося всією земною кулею, то отрута ж не зможе знищити всіх… Навіть якщо вони вклали в той вибух усю свою отруту, має бути якийсь шанс.

Уночі кричали коти. Обнадійливий звук.

Погані сни. Мабуть, страхіття. Де та межа, за якою сон перетворюється на страхіття? Оці мої сни продовжуються після прокидання. Наче якесь похмілля. Погані сни не дають відбуватися решті життя…

Їй здавалося, що на обрії з’явилося ще одне судно, і вона повернула стерно в той бік. Сигнальних ракет вона з собою не мала, кричати було занадто далеко, так що вона просто повернула туди. Судно пливло паралельно до горизонту, і вона бачила його приблизно півгодини. Потім воно зникло. Може, то й не було судно, сказала вона собі, але хай що то було, від його зникнення вона відчула пригніченість.

Вона згадала жахливу річ про супертанкер, яку колись прочитала в газеті. Сьогодні судна стають дедалі більшими й більшими, а команди на них — дедалі меншими, усе за людей робить техніка. Вони просто десь там, у Перській затоці, запрограмували комп’ютер — і корабель фактично сам поплив до Лондона чи Сіднея. Господарям це дуже сподобалося, бо вони заощадили купу грошей, та й команді, якій треба було давати раду лише з нудьгою. Матроси здебільшого сиділи на палубі й пили пиво, як Ґреґ, наскільки вона це собі уявляла. Пили пиво, дивилися відео.

У тій статті було сказано таке, що ніяк не йшло їй з голови: раніше на кораблях завжди був хтось у «воронячому гнізді» або на містку, дивився, чи не видно чогось небезпечного. А сьогодні далекоглядів на суднах немає — чи принаймні за далекогляда був чоловік, який просто вряди-годи поглядав на екран, на якому з’являлися великі цятки. Раніше, якщо людина опинялась у відкритому морі на плоті чи в шлюпці, то шанси врятуватися в неї були чималі. Можна було покричати, помахати руками, випустити ракету, якщо є, прив’язати на щоглу одяг: завжди хтось міг тебе помітити. А сьогодні можна тижнями дрейфувати в океані, а тоді перед тобою з’явиться супертанкер — і попливе мимо. Радар не побачить твоє судно, бо воно замале для нього, а якщо в той момент когось знудило і він перехилився через поруччя з твого боку — то це велика удача. Було вже чимало випадків, коли загублених у морі людей, яких за інших часів би врятували, просто не помічали; навіть бувало таке, що судно перевертало човен постраждалого, на пошуки якого вирушило. Вона намагалася уявити, як це жахливо: оце нескінченне страшне чекання — а тоді корабель просто пливе повз тебе, і нічого не вдієш, бо за двигунами не чути твого крику. Ось що у світі негаразд, подумала вона. Ми припинили ставити далекоглядів. Ми не думаємо про те, щоб порятувати когось іншого, ми пливемо, просто перемикаючи машини. Усі в кубрику, п’ють пиво з Ґреґом.

Можливо, оте судно понад обрієм не помітило б її все одно. Та вона не так уже й хотіла, щоб її порятували. Хіба що новини про світ дізнатися б, та й усе.

У неї знову почалися страхіття. Сни нависали над нею дедалі довше й при світлі дня. Вона відчувала, що зовсім знесилилася. Боліла рука. На ній були білі рукавички. Вона була в чомусь на зразок клітки: обабіч здіймалися вертикальні ґрати. Приходили люди й дивилися на неї — це завжди були чоловіки. Вона гадала, що, мабуть, варто записувати сни, записувати їх так само, як те, що відбувалося наяву, в журнал. Вона казала тим чоловікам у снах, що збирається все про них записувати. Ті всміхалися й казали, що дадуть їй олівець і папір. Вона відповідала, що скористається своїми.