Джулиан Барнс - Історія світу в 10 1/2 розділах

Якось по телевізору вона бачила, як вони билися. Кидались один на одного, буцалися з розгону, спліталися рогами. Вони так боролися, що де-не-де здирали шкіру з рогів. Вона гадала, що там буде просто суха кістка, і роги нагадуватимуть зимові гілки дерев, кору з яких пообгризали зайці. Але виявилося зовсім інше. Зовсім-зовсім. З рогів ішла кров. Де зривалася шкіра, під нею була не лише кістка, а й кров. Роги ставали багряно-білими на тлі зеленкувато-брунатного краєвиду — наче кістки в м’ясній крамниці. Який жах, думала вона, але доведеться із цим змиритись. Усе взаємопов’язане, навіть те, що нам не подобається, — особливо те, що нам не подобається.

Після першої великої аварії вона багато дивилася телевізор. То, казали, була не дуже серйозна аварія, не така серйозна, як, приміром, вибух бомби. Та й узагалі це сталося хтозна-де, в Росії, де немає нормальних електростанцій, сучасних, таких, як у нас, а коли і є, то, вочевидь, значно гірша техніка безпеки, то в них там що завгодно може статися, але нам про це нема чого хвилюватися, чи не так? Може, якраз буде тим росіянам наука, казали люди. Хай думають, перш ніж бомбами кидатися.

Людей це якось чудно хвилювало й збуджувало. То була важлива річ — не те що останні дані про безробіття чи ціна на поштові марки. До того ж більшість усякої гидоти стається з кимось іншим. Була отруйна хмара, і всі стежили за її рухом, неначе за таким собі особливо цікавим циклоном на мапі погоди. Якийсь час не купували молоко, питали в м’ясника, звідки привезли м’ясо. А невдовзі припинили турбуватися й про все забули.

Спочатку план полягав у тому, щоб закопати оленів на два метри під землю. То була не дуже велика новина, просто допис на кілька рядків серед закордонних повідомлень. Хмара прилетіла туди, де паслися олені, пройшов отруйний дощ, ягель став радіоактивним, олені його з’їли й самі набралися радіації. Ну от, що я вам казала, подумала вона, усе взаємопов’язане.

Люди не розуміли, чому вона засмутилася. Їй казали, що нічого тут сантименти розводити, вона ж не харчується олениною, а якщо в неї є зайве співчуття, то хай би краще людям поспівчувала. Вона намагалася пояснити, але це в неї не дуже виходило, її так і не розуміли. А ті, хто гадали, ніби зрозуміли, казали: «Так, розуміємо, це все в тебе з дитинства, від тих дурнуватих романтичних вигадок, які в тебе тоді були, але ж усе життя з дурнуватими романтичними ідеями не проживеш, треба бути реалістами, будь ласка, не плач, чи, може, це й добре, може, проплачешся — і полегшає». «Ні, річ не в цьому, — казала вона, — зовсім не в цьому». Потім карикатуристи почали жартувати: малювати оленів, які сяють від радіації, освітлюючи дорогу летючим саням замість фар, а в червононосого Рудольфа ніс так блищить, бо він із Чорнобиля. Але вона в цьому нічого смішного не бачила.

Слухайте, казала вона людям. Радіацію вимірюють у якихось бекерелях. Коли сталася аварія, норвезький уряд мав вирішити, яка кількість радіації в м’ясі є безпечною, і домовилися про цифру в 600 бекерелів. Але думка про те, що м’ясо отруєне, людям не сподобалась, і в норвезьких різників справи пішли не дуже добре, а оленини в них ніхто не купував, що й не дивно. Тож урядовці зробили ось що. Вони сказали, що люди тепер, очевидно, не дуже часто їстимуть оленину, бо їм страшно, тож їм цілком безпечно було б зрідка їсти більш радіоактивне м’ясо, ніж часто — менш радіоактивне. Відтак підняли дозволений рівень радіоактивності м’яса північного оленя до 6 000 бекерелів. Фокус-покус, тру-ля-ля! Щойно було шкідливо вживати м’ясо з 600 бекерелями, а тепер нормально з удесятеро більшою дозою. Звісно, це стосувалося лише оленини. Водночас свинячу відбивну чи баранячий ошийок із дозою 601 їсти було не можна.

По телевізору показали пару лапландських оленярів, які принесли тушу на контроль. Це було щойно після підняття дозволеного рівня в десять разів. Чиновник з міністерства сільського господарства, чи там чого, нарізав трохи оленячих нутрощів, провів, як годиться, перевірку. Вона показала 42 000 бекерелів. Сорок дві тисячі !

Спочатку був план поховати їх — у землю на два метри, та й усе. Проте ніщо так не наводить людей на розумні думки, як хороша катастрофа. Закопати оленів? Ні, тоді це все занадто скидатиметься на те, що була якась проблема, якийсь недогляд і помилка. Має бути якийсь корисний спосіб утилізувати їх. Людям їх згодувати не можна, а тваринам? Ідея хороша — але яким саме? Певне, що не тим, яких потім їстимуть люди: треба захищати себе любих. Тоді було вирішено згодувати їх норкам. Норки й не вважаються особливо милими створіннями, ну а той, хто може собі дозволити норкову шубу, мабуть, від невеликої дози радіації на додачу не дуже постраждає. Таке, як специфічний запашок, нічого особливого. Навіть шикарно, а що?