Джулиан Барнс - Історія світу в 10 1/2 розділах

Тако же й не можемо ми знати легіон тих причин, з яких Бог міг би попустити нашестя черви деревної на Свій скромний храм. Можливо, не пустили там на поріг людину жебрущу. Можливо, недоплатили десятини. Може, сталося щось недостойне в самому храмі — чи не став він, бува, місцем блудодійства, — що Господь наслав на нього означену черву. Ми маємо завжди пам’ятати наш обов’язок милосердя й подавати милостиню, і чи Євсевій Кесарійський не уподібнив пекло місцю хладну, де стогін і скрегіт зубовний спричинені не безупинним вогнем, а безжальним холодом, і чи не завдяки милостині й щедрості опиняємося ми в ласці Господній? Тож радячи відлучити від церкви означену деревну черву, яка підступно й злісно пошкодила храм Божий, ми також радимо насельникам пильно молитися й каятися, як у такому випадку годиться.

Іменем і милістю Бога Всемогутнього, Отця, Сина і Святого Духа, і Приснодіви Марії, матері Пана нашого Ісуса Христа, владою святих апостолів Петра і Павла, а також того, хто нас поставив цю справу судити, укріпившись Святим Хрестом і в страху Господньому, ми виносимо, догану означеній деревній черві яко мерзенним шкідникам і наказуємо їм під страхом прокляття, анатеми і відлучення від церкви в сім днів залишити храм Святого Михаїла, що в селі Маміроль Безансонської єпархії, і без затримки й зволікання перейти на пасовища, що насельники для них відведуть, замешкати там і ніколи більше шкоди храмові Святого Михаїла не чинити. Аби цей вирок набув законної сили, а будь-яке прокляття, анатема й відлучення досягло цілі, будь воно проголошене, насельникам Маміроля постановляємо пильно подавати милостиню, десятину вповні виплатити, як Церква Свята велить, від безчинств у Домі Господньому утриматися і раз на рік на роковини того злощасного дня, коли Юґо, Єпископ Безансонський, увередився розумом…

На цих словах рукопис із Муніципального архіву Безансона уривається, тож ми так і не дізнаємося, яку щорічну єпитимію було накладено на мамірольців рішенням церковного суду. Стан пергаменту такий, ніби протягом останніх чотирьохсот років, можливо, не один раз, його пошкоджував якийсь різновид термітів, знищивши останні слова вироку.

А як же було далі? Вона не могла згадати. Стільки років тому чемні десятилітні діти, склавши руки на парті, хором повторювали віршик за вчителькою. Усі — крім Еріка Дулі, який сидів за нею й жував кінчик її коси. Одного разу, коли її викликали прочитати два наступні рядки, вона змогла підвестися лише на кілька сантиметрів з-за парти — а далі голова закинулася назад, і всі засміялись. Ерік тримав її зубами за косу. Може, саме через те вона й забула, що там було далі.

А про північних оленів зате пам’ятала дуже добре. Усе почалося з північних оленів, які на Різдво летять над лісами, полями, містами. Дівчинка вірила в те, що їй кажуть, тож олені літали.

Певне, вона бачила їх на різдвяній листівці. Шість, вісім, десять, запряжені парами. Вона завжди уявляла собі, що кожна з цих пар — щасливі чоловік і дружина, як ті тварини, яких узяли на Ноїв ковчег. Правда ж, так було би правильно? Але тато зауважував: по рогах видно, що олені, які везуть сани, — всі самці. Спочатку вона просто почувалася розчарованою, а потім гірко образилась. У Санти суто чоловіча команда. Типовий випадок. Чорт забирай, абсолютно типовий, думала вона.

Вони літали — ось у чому річ. Вона не вірила, що Санта пролазив у комин і залишав подарунки біля ліжка, а от у летючих оленів вірила. Люди намагалися переконати її, що це нісенітниця, мовляв, якщо ти в таке віриш — то повіриш у що завгодно. Проте зараз їй було чотирнадцять років, вона була стрижена і вперта й на все мала відповідь. Ні, казала вона, якби ви могли повірити, що олені вміють літати, то зрозуміли б, що все можливе. Все, що завгодно.

Приблизно тоді вона побувала в зоопарку. Що зачарувало її — так це їхні роги. Вони були шовкові, оксамитові, неначе вкриті якимсь гламурним матеріалом із дорогої крамниці. Вони нагадували гілля в дрімучому лісі, де століттями не ступала нічия нога: м’які, переливчасті, моховиті гілки. Вона уявила собі, як іде таким лісом, горбистим, з лагідним розсіяним світлом, і горішки потріскують під ногами. Так, а в кінці стежки буде пряникова хатинка, сказала їй найкраща подруга Сандра, коли вона поділилася цими фантазіями з нею. Ні, подумала вона, роги перетворюються на гілки, а гілки — на роги. Усе взаємопов’язане, і північні олені можуть літати.