Ахмед Рушди - Золотий дім

— Хочу поговорити з тобою, як із братом, — промовив він. — Як із почесним братом, бо так тебе можна тепер називати. Поглянь на нашу сім’ю. Розумієш, про що я? Поглянь на неї. Ми перетворилися, перепрошую за прямолінійність, на руїну. Це початок падіння дому Ашерів. Не здивуюся, якщо будинок на Макдуґал-стріт розколеться навпіл і рухне на вулицю, розумієш, про що я? У мене передчуття фатального кінця.

Я мовчав. Він тим часом набирав обертів.

— Ромул і Рем, — продовжив Апу. — Так про нас думав Д. Він так переймався своєю виключеністю з наших ігор, що ніколи не помічав, як важко мені бути Петиним братом і скільки зусиль я вклав у його щасливе дитинство — принаймні настільки щасливе, наскільки це було можливо в його становищі. Я бавився іграшковими залізницями й машинками «Скейлекстрик» у дорослому віці, бо він цим тішився. Усі ми це робили. Включно з батьком. А тепер, після того, як Петя розсипався й згорів, виглядає так, що нам нічого не вдалося. Він розсипався, а галереї згоріли. Тепер сидить там із тим австралійцем геть убитий і невідомо, чи зможе знову взяти себе в руки. А Д — хто знає, що там із ним. Чи тепер уже з нею ? Не знаю. А він сам знає? Чи вона? Навіжений. До речі, ти знаєш, що тепер не можна говорити «навіжений»? Так само не можна називати їх «ненормальними» чи, так думаю, «психами». Ці слова образливі для психічно хворих. Тепер усі ці погані слова називаються іншим поганим словом, ти чув? Я теж не чув. Навіть якщо ти просто кажеш: це повне божевілля, і при цьому навіть не думаєш про психічно хворих людей, заради всього святого, ти все одно їх ображаєш. І хто це все вигадує? Хай би спробували трохи пожити в моїй шкірі, побачили б тоді, чи не треба випустити трохи пари. Побачили б тоді, чи не мусили б сказати: згода, перепрошую, але якщо є нормальні, то є і ненормальні. Якщо реально існують сповна розуму, то й несповна розуму існують. А раз існують, маємо на те слово. Так діє мова. Правильно я кажу? Чи це я негідник? Може, я псих?

Тема змінилася раптово. В останні дні протестів у Зукотті-парку Апу розсварився з багатьма людьми з «Захопи Волл-стріт», почасти через своє розчарування їхньою анархічною, позбавленою лідерства некерованістю, а почасти через те, що їх, як він висловився, «більше цікавила їхня поза, ніж результат. І ця заморочка з мовою — звідти ж. Вибач мене: вичистити мову по саме нікуди означає просто її знищити. Бруд — це свобода. Трохи бруду треба залишити. Очищення? Мені не подобається навіть, як це звучить». (На пізнішому етапі мого дослідження я зустрівся з кількома протестувальниками, більшість із яких не пригадувала Апу. Той єдиний, який його пам’ятав, ствердив: «А, так, це той багатий художник, що приходив сюди, щоб трохи імідж собі підкрутити. Він мені з самого початку був не до душі».)

Я здогадався, що тирада Апу мала якісь особисті причини, адже, за великим рахунком, ним ніколи не керували ідеї. Cherchez la femme , подумав я, і наступної миті вона злетіла з його язика.

— От Юба, — промовив він, — вона за це все двома руками. Ну, знаєш. Стеж за язиком. Звертай увагу на те, що говориш. Ходи навшпиньки. Кожен крок може потрапити на міну. Бах! Бах! Твій язик у небезпеці щоразу, коли відкриєш рота. Це так вимотує, мушу тобі сказати.

— То ви що, тепер уже не зустрічаєтеся?

— Не будь дурним, — відповів він. — Чи я можу так висловитися, не ображаючи менш розумних людей? Ну що ж, я це кажу. Звичайно, ми бачимося. Вона така неймовірна, що я не можу себе стримати. Якщо вона хоче, щоб я стежив за язиком — добре, нема питань, так я й роблю, принаймні в її присутності, а потім, на нещастя, тобі доводиться пожинати наслідки, бо коли її немає, я мушу виговоритися. Але мені довелося попітніти, щоб її втримати після того, як мій триклятущий брательник розбомбив усю її виставку. Ти послухай: геть усю. Лишився один брухт. Знаєш, скільки часу треба на те, щоб це створити? Цілі місяці, правда. Певно, що вона озвіріла — я тебе благаю, він же мій брат. Вона якийсь час не могла зі мною говорити. Але тепер уже краще. Заспокоїлася. Загалом вона спокійна людина, добра. Вона знає, що я тут ні при чому. От про це я й кажу: ми ніколи не були Ромулом і Ремом, Петя і я. Я просто намагався втримати це все разом — мою сім’ю, моє дитинство, але то все вже в минулому, одна велика руїна.

Він похитав головою й пригадав первісну тему розмови.

— Ах, так. Вибач. Я просто трішки відхилився вбік на дорогу гніву. Вже повертаюся. Що я хотів сказати на самому початку й чого ми тут сидимо, п’ємо чай, їмо сир — бо моя сім’я перетворилася на руїну, а ти, мій брат і не брат — єдиний член сім’ї, з яким я можу це обсудити. Один брат підпалювач, а другий не може вирішити, чи він мені єдинокровний брат чи сестра. А батько, крім того, що старіє і, можливо, починає виживати з розуму, я хочу сказати, геть із нього вижив через ту жінку, його дружину , мені справді навіть язик не повертається так її назвати, а тепер ще це мале, мені навіть уявити важко, що це мій брат. Мій єдинокровний брат. Єдинокровний братик-напівросіянин. Він типу в усьому цьому винен. Тільки він з’явився — і все йде коту під хвіст. Схоже на якесь прокляття. Послухай, мене це до шалу доводить, а це ж я тут психічно здоровий. Але це я все тільки бурчу, а всі знають, що це нормально. Тільки я не для того тебе запросив, щоб про це говорити. Я знаю, що ти в це все не віриш, але послухай мене. Я почав бачити привидів.